Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Списуючи хроніку, Альбертус уперше познайомився з почесним становищем і гідністю сім’ї, з якої він походив і тепер був викинутий. Він не міг довести навіть своє становище незаконного нащадка, позаяк про це не збереглося жодного документа. Приховуванням свого істинного походження бідолашний дурень, сам позбавив себе батьківщини, а та схожість із батьком, якої було достатньо, щоб позбавити його спадщини, була недостатнім аргументом для визнання за ним батьківського імені та прав громадянства, бо щодо цього не було ніяких постанов і паперів.

Для того, щоб залишити хоча б слід свого існування, він таємно вписав свою історію в оригінал хроніки, для чого було досить місця на чистих аркушах, і по закінченні роботи негайно ж відніс книгу її власниці. Старенька прочитала вписане з великим співчуттям, тим більше що терпіти не могла нового голову роду, і коли незабаром після цього Альбертус Цвіхан – від горя через утрату матеріального благополуччя, а також своєї особистості й навіть усякої можливості її засвідчити – захворів і помер, вона розпорядилася спорудити йому надгробну плиту й записала у хроніку, що з ним згас останній справжній Цвіхан, а якщо в майбутньому хтось і з’явиться під цим ім’ям, то це буде потомство безрідного бурлаки і морського розбійника.

Стояла тепла літня ніч, коли я, перемахнувши через цвинтарний мур, забрав череп, який примітив уже давно, під час якогось похорону. Він лежав у високій зеленій траві, й поряд із ним – нижня щелепа. При цьому він був освітлений зсередини слабким блакитнуватим сяйвом, яке ледве проникало крізь очниці, ніби порожній черепний будиночок Альбертуса Цвіхана, – якщо тільки це був справді його череп, – усе ще був наповнений примарами його снів. Сяйво пояснювалося тим, що всередині сиділи два світлячки, можливо, зайняті шлюбними справами. Але я вирішив, що це душі Корнелії й Афри, і опустив їх будинок у посудину зі спиртом, щоб нарешті прикінчити. Бо я твердо вірив, що й благочестива Афра навмисне спиною своєю манила та вводила в оману слабкого, нестійкого Альбертуса.

Після того як нижній ярус дорожньої скриньки із замурованим у ній черепом було заповнено описаним вище чином, підійшла матінка, щоб дбайливо укласти нову білизну та зробити мені напучування про акуратність, необхідну в таких справах. Все, що я бачив у неї в руках, вона сама випряла і дала виткати: кілька тонших сорочок були зшиті нею ще в молоді роки. Наша сім’я перестала рости так рано, що плоди старанності моєї матінки в значній частці збереглись, а я взяв із цього знову-таки лише частину, решту ж вона сховала для оновлення мого запасу після швидкого, як вона сподівалася, повернення сина.

Далі йшов святковий костюм, уперше – пристойного чорного кольору. Не можна ж було дозволити, щоб через порушення звичаїв мене відтіснили від джерел успіху та благополуччя! Крім того, матінка була переконана, що, маючи недільний одяг, я скоріше житиму в гармонії з божественним світовим ладом, і не могла собі уявити, щоб я в чужих країнах міг з’являтися по неділях і буднях в одному і тому ж вигляді. Тому, вкладаючи, вона повторювала не раз уже чуті мною настанови про те, що одяг потрібно берегти. Від однієї недбалості, говорила вона, від неакуратного поводження в найкоротший час може відбутися псування та рання загибель речі, – адже соромно з бідності знову надягати зношений сюртук, який вийшов із ужитку, замість того щоб із самого початку щадити його й якомога довше зберігати в пристойному стані. Останнє дає долі достатньо часу для того, щоб здійснився той чи інший вдалий поворот; а в тому разі, якщо одяг гине занадто скоро, так нічого важливого й не встигне відбутися до того, як він зноситься та продірявиться.

Коли всі інші предмети одягу було розкладено, а між ними запхано всякі дрібниці та мізерне приладдя вжитку, ми зачинили скриню, і найнятий нами чоловік доправив цей маленький ковчег на пошту, звідки я вранці мав виїхати. Матінка сіла на стілець і з жахом дивилася на порожнє місце в кутку, де весь день простояла скриня. Теки теж було вже віднесено, і, таким чином, з усього пов’язаного зі мною у неї залишався ще тільки я сам, та й то лише на одну-єдину ніч. Але матінка довго не вдавалась у скорботу про майбутню самоту і, позаяк була субота, взяла себе в руки, почала звичайними рішучими рухами прибирати кімнату й не перепочила, поки все не було зроблено; тепер у тиші та чистоті можна було чекати недільного ранку.