Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Вже наступного ранку Альбертуса відвідав один зі старших братів, який іще раз вислухав і розпитав його. Чи надала Альбертусу більш благочестивого вигляду мрійливо-солодка надія, що знову охопила його, чи дівиця Майлюфт користувалася тут вельми великим впливом, але тільки його було допущено до випробування та зараховано в найнижчий клас новачків, причому передбачалося, що після певного часу він муситиме тягнути жереб, який і вирішить питання про його остаточний прийом. Як відомо, цей спосіб застосовувався і в більш важливих справах, аби залишити місце для безпосереднього вияву Божої волі.

Тепер молодому чоловікові потрібно було навчитися належним чином читати, молитись і співати, бути скромним, тихим і працьовитим, а головне – міркувати про своє гріховне та нице життя; але в душі він нічого такого не відчував, він думав тільки про ту, що, як йому здавалося, була йому люба – про Афру, а тому всі його нові обов’язки виявилися дуже важкими, і він щодня видавав себе аж ніяк не благочестивими поглядами та словами. Кохану він бачив лише здалеку, під час богослужбових зібрань, де вона сиділа в рядах незайманих, тоді як він зітхав у хорі неодружених чоловіків. Але, здавалося, вона щоразу шукає його очима й одну мить дивиться на нього, немов перевіряючи, чи тут він іще. І це завжди був той відкритий дитячий погляд, який уперше так раптово зворушив його. І тоді він знову знаходив мужність і продовжував свої старання щодо перетворення на святого. Але ця справа посувалась у нього так малоуспішно, що кілька місяців по тому вирішено було, перш ніж витрачати на нього подальші зусилля, звернутися до божества іншому оракулу. В урочистих зборах, де належало вирішити кілька схожих справ, при таємничому сяйві свічок, Альбертус окремо від інших падав на коліна, в той час як уся зала був наповнена звуками молитов і співів. Потім його підвели до урни, і він серед глибокого мовчання витягнув свій жереб. Цей жереб був йому сприятливий і визначив його вступ у дещо вищий випробувальний клас. Сидячи знову в рядах своїх побратимів, він був такий вражений, що не міг приєднатися до співу та молитви, які тим часом поновились, оскільки місіонер, який був у великій пошані й багато подорожував, опустився на коліна в тому місці, яке щойно займав Альбертус Цвіхан. Треба було вирішити питання, чи має цей місіонер узяти на себе одну африканську факторію з надзвичайно нездоровим кліматом, як він того наполегливо бажав, чи йому доведеться задовольнятися більш здоровим повітрям, як вимагала громада, з огляду на те, що сили його були підірвані. Оракул задовольнив його бажання, після чого він повернувся на попереднє місце і знову став на коліна. Знову зазвучав спів, і Альбертус Цвіхан, який устиг трохи оговтатися, скористався загальним піднесенням, аби відшукати прекрасну Афру Ціґонію Майлюфт, якої він іще не бачив. Він знайшов її не на звичайному місці, – вона смиренно стояла навколішках поруч із посланцем Божим, де блукаючий погляд Альбертуса несподівано й виявив її. Бо що стосувалося Афри, то питання стояло про те, чи відповідає волі провидіння, щоб вона, як дружина місіонера, пішла за ним у сувору жарку пустелю, чи її здоров’я занадто ніжне та слабке, а вона сама надто зосереджена в собі та витончена для такого життя. Але коли її підвели до урни, жереб задовольнив і її бажання. Тепер вона рука об руку зі своїм обранцем вийшла вперед, щоб їх тут же заручили, і її завжди такі спокійні очі світилися, мабуть, трішки тепліше й яскравіше, ніж личило для такої земної справи.

Розкривши рот, Альбертус сидів блідий, як мрець, і тільки від того, що він не був здатний ні дихнути, ні видати стогін, ніхто не звернув на нього уваги. Коли все скінчилося, він безшумно пробрався до свого ложа і провів жахливу ніч. Його наївне та короткозоре себелюбство мучило йому серце, як витка змія. У проміжках між нападами болю він знову і знову бачив Афру об руку з місіонером, які плавно линуть удалину. Так ось яке світло несла вона в тому оманному сні! Вранці Альбертус показався на людях і був змучений, пригнічений, і здавалося, він ось-ось упаде з ніг. Аби підбадьорити його рухом і діяльністю, його призначили господарським помічником іншого місіонера, який збирався в дорогу, – йому було доручено об’їхати Гренландію, Лабрадор і країну калмиків. Без будь-якого опору Альбертус дав підготувати себе до подорожі й відбув зі своїм духовним керівником, так більше й не побачивши Афри. Але на згадку про себе вона послала йому красиво оправлену товсту книжку, що містила на кожен день року вислів або вірш, а крім того, до неї було прикріплено паличку слонової кістки для пророчого проколювання сторінок. Із цією книжкою в руках він сидів якось, кілька місяців по тому, в Гренландії, на морському березі поблизу Сент-Яна. Бліде сонце освітлювало води, і то тут, то там над поверхнею моря спливали тюлені. Альбертус навмання сонно ткнув паличкою в книгу; він був стомлений роботою на складі та в канцелярії і поринав у мляві мрії, як раптом прочитав дивну строфу пісні: