Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Від останніх рядків він спершу наполовину, а потім і зовсім підбадьорився. Він раптом побачив сад за своїм будинком і струнку сусідку Корнелію, що проникає крізь жасминові кущі, й хоча книжку, яку він тримав у руці, було видрукувано за кілька років до того, все ж він негайно угледів у прочитаній строфі одкровення згори чи, радше, чудесно переданий через Афру заклик до повернення на батьківщину й одруження з Корнелією, яка з кожною миттю, коли він тепер про неї думав, здавалася йому все більш бажаною. Але і до Афри Ціґонії він уперше з того дня, як йому довелося тягнути жереб, відчув удячне благовоління, переконаний, що вона мудріша за нього і зрештою направила його на той шлях, якого він ніколи не мусив залишати. У цьому він бачив сенс її відходу вві сні й того світла, що вона запалила для нього. Вночі він склав свої пожитки, сховався від свого начальства й на китобійному судні поплив на південь. Він нестримно поривався на батьківщину й одного вечора зателефонував біля свого будинку, – якраз до цього часу в нього вичерпалися всі готівкові гроші: адже він був відсутній уже десятий місяць. Поки він обмірковував, чи варто пройти сьогодні ж за садову хвіртку, незважаючи на те, що вже опускалися сутінки, щоб утішити покинуту подругу, двері будинку раптом відчинились, і з’явився якийсь незнайомець; то був поритий віспою, жовто-коричневий чоловік із кривим носом, великими вусами, банькатий, взутий по-домашньому в турецькі туфлі; з голови його звисав довгий червоний ковпак, які бувають у жителів Середземноморського узбережжя, а також у моряків. Побачивши біля дверей прибульця, він запитав, навіщо той дзвонив і що йому потрібно.

– Як навіщо? – з подивом відповів той. – Я хочу ввійти в свій дім! Я Єронімус Цвіхан.

– Єронімус Цвіхан – це я! – грубо відповів той, що стояв на порозі й зачинив двері.

Альбертус простояв кілька хвилин, перш ніж йому спало на думку вирушити до нотаріуса, – він-то ж мусив знати, що за мешканець улаштувався в його будинку. Одначе нотаріус, вечері якого Альбертус завадив, подивився на нього з подивом і запитав, як же це він нарешті з’явився, після того як про нього так довго нічого не було чути (адже в ті часи ще не було теперішніх різноманітних способів оповіщення, щоб розшукувати зниклих безвісти). Будинок займає не хто інший, як прийомний син і єдиний спадкоємець покійного Цвіхана, або принаймні людина, яка, подібно до Альбертуса, видає себе за такого і має однакові з ним документи. Мадемуазель Корнелія ім’ярек, яку вважали нареченою Альбертуса, показала на суді, ніби сам Альбертус довірливо розкрив їй таємницю, що він не Єронімус, а це ім’я носив його єдиноутробний брат, який потонув, він же сам – рідний, хоча і позашлюбний син старого Цвіхана. На підставі цього свідчення Єронімусу, що несподівано з’явився, поки що дозволили перебування в будинку. І якщо справа йде так, то, за тутешнім правом, законним спадкоємцем визнають не справжнього, хоча і позашлюбного сина Альбертуса, а прийомного сина; Альбертус ж може вирушати куди бажає, якщо тільки його не посадять за ґрати за звинуваченням у підробці при встановленні сімейного стану.

– Що ви на це скажете? – насамкінець мовив нотаріус.

В Альбертуса тепер було мало підстав покладатися на свої сни, а проте жорстока необхідність змушувала його все ще вважати, що Єронімус потонув. Розгублений і схвильований, він пробурмотів, затинаючись, що все це неправда, що так не може бути і що все це легко з’ясується. Одначе нотаріус знизав плечима, і його насилу вдалося переконати, щоб він видав із довіреного йому статку дещицю, без чого нещасний не міг би навіть знайти собі нічліг.

Дійсно, брат, який пропадав безвісти, незабаром після від’їзду Альбертуса раптом з’явився в Ост-Індії та слідами свого брата вирушив до Швейцарії. Де він пропадав усі ці роки, було не цілком ясно, але нишком розповідали, ніби він знався з піратами і привіз із собою туго набитий мішок дукатів.

Справа дійшла до судового розгляду, і треба було вирішити, хто з двох зведених братів і позашлюбних дітей був прийомним сином легковажного покійного батька. Кожен найняв адвоката, наполегливо боровся за бажану здобич, і на деякий час, через віддаленість початкового місця дії та нестачі свідків, боротьба призупинилася, поки, за намовою Корнелії, адвокат Єронімуса не розшукав кількох стариганів, які знали старого Цвіхана в його молоді роки, до переселення на Схід. Вони показали, що Альбертус має бути рідним сином старого, позаяк вони того добре пам’ятають, а молодий чоловік схожий на нього, як викапаний. Це вирішило тяжбу на користь справжнього Єронімуса, і його було введено у володіння всім майном, привезеним Альбертусом, останнього ж, за свої обманні твердження, щоправда, з урахуванням пом’якшувальних обставин, було посаджено на рік у в’язницю. Так Альбертус Цвіхан позбувся своїх природних прав і побачив, як із вини його матері син невідомого авантюриста й сам авантюрист став господарем усього добутого батьком Альбертуса статку, тоді як сам Альбертус зробився жебраком. Корнелія ж, чиє милозвучне ім’я колись так спокусило простодушного молодого чоловіка, негайно обвінчалася з піратом, нехтуючи його невихованістю та грубою вдачею. Щоб мучити нещасливого Альбертуса й після відбуття ним покарання, вона вмовила чоловіка взяти його з милості в дім, що й було зроблено. Тепер йому належало виконувати обов’язки слуги або, вірніше, служниці. Коли б у нього були гроші, він міг би виїхати або відкрити якусь справу, але у нього був порожній гаманець, і це змушувало його підкоритися всьому, що від нього вимагали. Полоти бур’ян, промивати салат, носити воду – все це допікало його менше, ніж складання все того ж водогону та розвішування білизни, до чого мадам Корнелія Цвіхан, злорадно посміхаючись, його регулярно змушувала. Деякої різноманітності завдавало йому списування фамільної хроніки, що перебувала у володінні однієї бабусі з роду Цвіханів і її було тимчасово надано в розпорядження Єронімуса. Той був тепер останнім законним продовжувачем колись досить значного роду і хотів закріпити за собою предків, списавши хроніку, – уперта стара не погоджувалася продати цей документ. Сам Єронімус по-німецьки писати не вмів, а Корнелія, що віддалася приємному неробству, відмовилася виготовити копію.