Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Так розсипалися прахом усі колишні плани та повітряні замки Альбертуса, і в цю мить він так безнадійно забув про них, як коли б проминули не хвилини, а цілі століття. Він стояв, нерухомо дивлячись через вулицю; вдалині тихо гасло вечірнє сяйво, сутінки наповнювали кімнату з балконом, і поступово там стало так само темно, як і в тій кімнаті, де перебував він сам. Тільки погляд загадкових очей іще виблискував у його свідомості, й це тривало вночі уві сні, поки ранкова зірка не заблищала в небі й не торкнулася променями його століття – він побачив її світло відразу, як тільки прокинувся. Йому щойно снилося, ніби він тихо сидить в альтанці Корнелії між нею і незнайомою прялею, і обидві вони – його вінчані дружини, обидві пестять його, а він обіймає їх обох. Такий стан речей здавався йому цілком прийнятним і похвальним; він був нерухомий і тихий, як повітря в саду і як жасминові кущі, але раптом незнайомка підвелася, невимовно милим поглядом дала йому знак іти за нею. Одначе Корнелія обхопила його так міцно, що він не міг ворухнутись і змушений був дивитись, як інша віддалялася по безкінечно довгій алеї, несучи в руці яскраве світло, яке осявало дерева одне за одним, а потім занурювало їх у морок. Врешті вона зникла в блакитний ночі, й залишився тільки повислий у небі світоч – то була ранкова зірка, або Люцифер, і цю зірку він, прокинувшись, побачив у небі. Змучений нездоланним потягом і тугою, він ледве міг дочекатися нагоди, щоб нарешті докладніше довідатися про незнайомку та знайти доступ до неї. Хоч як це дивно, він насамперед узяв ключ од хвіртки, прослизнув у неї і зробив дамам ранковий візит.

Він застав їх за укладанням валіз, – вони на тиждень-другий збиралися виїхати на невеликий сусідній курорт і чекали найману коляску, яка щороку відвозила їх туди. Ледве Цвіхан почав задавати свої питання про сусідку-прялю, як Корнелія на мить призупинила свою роботу і, стоячи колінами на валізі, з подивом утупилася в обличчя мовця.

– Це, напевно, Афра Ціґонія Майлюфт! – мовила вона, здивована або, вірніше, заскочена зненацька. Бо вона і раніше вважала незрозумілим, що він, мабуть, іще не чув про цю дивну красуню. Але, помітивши, як у нього заблищали очі, коли він повторив за нею почуте ім’я, вона перервала його раптовим запрошенням супроводжувати її і матір на води. Якщо ця особа його цікавить, додала вона, почервонівши, вони в дорозі розкажуть йому про неї докладніше, а крім того, наскільки їм відомо, вона днями теж приїде на курорт, аби зустрітися там із друзями. Тоді у нього буде повна можливість бачити красиву сусідку та познайомитися з нею. Альбертус негайно ж помчав до себе додому, щоб зібрати сякий-такий багаж. Через годину він уже сидів із обома жінками в дорожнім візку і тепер дізнався, що дівиця Афра Ціґонія Майлюфт, власне, народилася не в їх місті; вона лише з недавнього часу живе в тому будинку на становищі родички-сироти, а взагалі віддана вірі, вважається святою й навіть, як кажуть, уже майже вступила в євангельське братство так званих гернгутерів.

Корнелія і її мати пильно спостерігали за паном Цвіханом, у сподіванні, що їх повідомлення відлякає його. Але він іще мрійливіше дивився перед собою, увесь поринувши в солодкі думки. Йому здавалося, що все це лише відкриває для нього привабливу перспективу долучитися до якогось невідомого блаженства. Тому його приятельки, бажаючи його розважити, по приїзді на води відразу втягнули його в коло веселих курортних гостей, окремо від яких трималася невелика група просто одягнених чоловіків і жінок, зайнятих зміцненням свого здоров’я. Альбертуса завжди водили не по тих доріжках, по яких прогулювалися, спокійно розмовляючи, ці тихі люди, й так вийшло, що коли одного вечора дійсно прибула та, кого називали Афрою Ціґонією, він виявив її лише наступного ранку. У товаристві двох інших релігійних осіб вона сідала в дорожню карету, і він устиг тільки помітити ту стриману, але щиру привітність, із якою проводжаючі оточили одягнену по-дорожньому дівчину. Ось карета вже рушила і незабаром зникла з очей, а проводжаючі пройшли повз Альбертуса із благочестивим і задоволеним виглядом людей, які добре виконали бажану та важливу для них справу.

– Тепер це миле дитя в надійних руках! – почув він їх слова. – Тепер вона піде назустріч своєму порятунку і незабаром перебуде в вертограді Господнім!

Коли Альбертус це почув, його уявному погляду постала картина, що видалася йому безмежно страшною, і з важким серцем поспішив він до своїх доброзичливиць, аби довідатися про значення баченої ним сцени. З посмішкою вони повідомили йому, що ця новина якраз усюди обговорюється: кажуть, що Афра поїхала до Саксонії, щоб бути прийнятою в гернгутське братство і залишитися там на все життя. «Це мій сон! – сказав він собі. – Вона простує зі світочем у мороці назустріч ранковій зірці, але я не дам цій Корнелії утримати мене й цього разу піду за Афрою Ціґонією!» Зовні нічим не виявляючи свого хвилювання, він залишався ще днів два на водах. Але потім, не попрощавшись, рано-вранці поїхав додому, передав свої майнові справи нотаріусу, будинок – куховарці, запасся грошима і зник з міста в погоні за своїм видінням. Він був погано знайомий із географією західного світу і, крім того, нікому не бажав розкривати мету своєї подорожі, а тому деякий час блукав, поки не опинився в околицях Гернгута. Тут він кружляв, усе більше наближаючись до цієї колонії блаженних, нарешті проник туди і почав домагатися прийняття в їх середовище. Але позаяк ні за зовнішністю, ні за мовою, ні за виразом очей, ні за своїми манерами він не виявляв ніякої духовної спорідненості чи навіть просто знайомства з тим, чого він нібито прагнув, і взагалі уявлявся в справах релігії темним варваром, із ним обійшлися холодно й підозріло і після декількох питань відпустили, відмовивши в його проханні. Він стояв засмучений і розгублений, і навіть сльози навернулись у нього на очі, коли він подумав про свою марну подорож, як раптом повз нього пройшли жінки з хору дів, і останньою була Афра Ціґонія. Побачивши Альбертуса, вона, здавалося, впізнала його чи згадала, тому що спинилась, уважно придивляючись до нього. Він негайно скористався цим, аби з шанобливим поклоном наблизитися до неї та пробурмотіти признання, що він із палкого кохання пішов за нею, але його прохання про прийняття до числа братів було відхилено. Її погляд зі збентеженням, але, як здавалося йому, також зі співчуттям і любов’ю, спочивав на ньому і сяяв якимсь м’яким внутрішнім світлом. Потім вона тихим, але милозвучним голосом сказала, що йому потрібніша любов до Господа і Спасителя, ніж земна любов, але що його не відштовхнуть, і нехай він день чи два почекає в готелі. Лагідно і серйозно вклонившись йому, вона пішла слідом за своїми сестрами.