– У того сільського писаря, який виправляв це зобов’язання, теж зуби вже не болять! – зауважив він. – Тут стоїть дата: «тисяча п’ятсот тридцять дев’ятий рік, День святого Мартіна». Добра стара грамота!
При цьому він спрямував на мене суворий погляд, але позаяк окуляри були придатні тільки для читання, я мав здатися йому вельми туманною фігурою.
– Уже триста років, – вів далі він, – цей поважний лист переходить від покоління до покоління і весь цей час приносить п’ять відсотків доходу!
– Якби ми тільки мали їх! – зі сміхом уставив дядько, щоб відвернути від мене увагу, яка знову зосередилася на мені. – Мій племінник володіє цим листом усього лише близько десяти років, а неповних сорок років тому воно ще належало монастирю, настоятель якого продав його приблизно під час революції. Взагалі не можна так вести рахунок. Це так само невірно, як коли говорять, що таким-то трьом людям похилого віку разом двісті сімдесят років або подружжю разом – сто шістдесят. Ні, кожному зі старих – по дев’яносто років, а чоловікові й дружині – по вісімдесят, оскільки ними прожиті одні й ті ж роки. Тому і наш молодий художник, продавши лист, витратить не відсотки трьох століть, а лише основну суму!
Це присутні добре знали. Але позаяк у кожного з них над садибою тяжіли такі ж давні безстрокові боргові зобов’язання і кожен дивився на себе як на платника вічних відсотків, вони вважали руку, що бере, мінливих кредиторів також чимось безсмертним і надавали цьому фінансовому знаряддю таємниче та перебільшене значення. Таким чином, усвідомлення важливості всієї справи зрештою передалось і мені й подіяло на мене гнітюче. Я відчував себе так, немов сиджу на лаві підсудних і чую звернену до мене докірливу промову; почувався водночас потерпілим і винуватим, хоча, на мою думку, нічого поганого не вчинив і не збирався вчинити. Тим сильніше горів я бажанням звільнитися від цієї гнітючої залежності. «Звідки їм знати, що таке свобода!» – співає студент про філістерів, не помічаючи, що він сам лише ступив на шлях до пізнання волі.
Старий пергамент був із деякою вигодою продано збирачеві таких документів, і мій від’їзд тепер справді був уже близький. Останнього дня квітня, що випав на суботу, я уклав потрібні мені речі, – стіни нашої кімнати ще не бачили такого видовища, і воно глибоко схвилювало матінку. Велику теку з сумнівними плодами моєї колишньої діяльності, загорнуту в клейонку, було притулено до стіни і вона мала, для певної розради, значну вагу. А посеред кімнати стояла розкрита скринька, невеликий ковчег із ялинового дерева. У нижньому ряду я вже розклав ті книги, які мав намір узяти з собою. З книг я також виклав щось на зразок тайничків для черепа, який отримав надійне місце на самісінькому дні. Цей череп деякий час служив для прикраси моєї робочої кімнати, а також для вивчення основ анатомії, яке, щоправда, обірвалося на нижній щелепі, так що поки я вмів назвати тільки деякі кістки черепної коробки. Я знайшов його колись під цвинтарним муром, куди, можливо, його було покладено копачем, бо добре зберігся. То був череп молодої людини, як видно було з того, що всі зуби вціліли. Поблизу лежала знята з могили стара кам’яна плита, виготовлена років вісімдесят тому; на ній було вибито напис із ім’ям померлого в той час Альбертуса Цвіхана. Хоча аж ніяк не було доведено, що череп належав саме Цвіхану, я все ж таки сприйняв це за факт, оскільки, згідно з рукописною хронікою одного з сусідських будинків, із цим ім’ям була пов’язана дивовижна історія. Йшлося, наскільки в цьому можна було розібратися, про побічного сина якогось Цвіхана, який довгі роки жив в Азії й там помер. У голландки, яка народила цю дитину, був од якогось зниклого безвісти коханця ще один позашлюбний син, на ім’я Єронімус, якого вона любила більше іншого. З любові до неї і поступаючись її умовлянням, Цвіхан законним чином усиновив цього другого хлопчика, але упустив можливість узаконити свій шлюб із цією жінкою і тим забезпечити суспільне становище свого власного сина. Усиновлений хлопчик, коли підріс, покинув будинок і безслідно зник, як і його батько, а коли врешті-решт старий Цвіхан і слідом за ним його подруга перейшли в інший світ, обійдений син Альбертус опинився один при будинку та майні без господаря. Він не став вагатись і так спритно повів свої справи, що зайняв місце того прийомного сина, який один тільки мав права на спадщину. Потім зібрав усе, що можна було, зі статків, придбаних покійним батьком, і поспішно відплив із азіатської колонії, щоб повернутися на його батьківщину.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу