Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Поворотна точка, яка непомітно насунулася з відходом моєї ранньої юності й Юдіфі, визначилася сама собою: необхідно було привести мої художні заняття до якогось завершення. Треба було ступити на той шлях у широкий світ, на який щодня виходять тисячі юнаків, але далеко не завжди приходять назад. Це природний порядок речей. Але що стосується мене, то я ще деякий час міг присвятити навчанню без турботи про шматок хліба з тим, щоби все ж у певний термін стати на ноги.

Невелика сума, вже багато років тому успадкована мною від батька, згідно з приписами закону, перебувала у віданні дядька, якого було призначено моїм опікуном, але він втручався в мої справи рідко. Одначе, позаяк ці гроші мали дати мені можливість навчатися в художній школі (а я, як і раніше, мріяв про це), знадобилося засідання опікунського суду, щоб видати ці гроші й надати мені право їх витрачати. У наших містах такого випадку ще не бувало, і ніхто не пам’ятав, щоб скромні поселяни, члени сирітської опіки, змушені були засідати й вирішувати, чи може юний вихованець, зав’язавши весь статок у вузлик, виїхати зі своєї батьківщини, щоб у буквальному сенсі проїсти ці кошти. З іншого боку, вони з певного часу мали в своєму середовищі живий приклад людини, яка здійснила таку справу без їх участі та носила прізвисько «пожирача змій». Вирісши у далеких місцях під наглядом легковажних і неосвічених батьків, він, подібно до мене, хотів стати художником; він відпустив волосся до плечей і вештався в різних академіях, красуючись в оксамитовій куртці, панталонах і чоботях зі шпорами. Це тривало доти, поки не зникли і гроші й батьки. Потім, як розповідали, він кілька років перебивався, бродячи з гітарою за спиною, але не навчився до пуття володіти й цим інструментом. А нещодавно – вже літньою людиною – його було доставлено в село й поміщено в місцевий шпиталь, де тулилося кілька бабусь, ідіотів і нікчемних пройдисвітів, які часом так кричали і шуміли, ніби сиділи в чистилищі. Минуле цієї людини було, мов темний переказ. Ніхто достовірно не знав, чи був у нього коли-небудь талант, чи він умів робити щось путнє, і він сам, очевидно, не зберіг про це ніяких спогадів. Жодне його слово або вчинок не показували, щоб він коли-небудь обертався серед освічених людей і присвятив себе мистецтву, і тільки сам він при нагоді похвалявся, що, мовляв, був час, коли і він був добре одягнений. Єдине, в чому він був дуже спритний, це в мистецтві будь-яким способом роздобути собі ковток вина, а також у ловлі змій, яких він підсмажував, як вугрів, і пожирав. На зиму він заготовив собі повний горщик мідянок, ніби це були міноги, і перетягував його з кутка в куток, аби оберегти цей скарб од замахів своїх побратимів по шпиталю, які в користолюбстві аж ніяк не поступалися тим мастакам пожити на чужий кошт, що належать до більш високих верств суспільства.

Одного такого виродка буває достатньо, щоб зробити жорстокою цілу місцевість і налаштувати всі серця проти муз і всього з ними пов’язаного. Не в добрий для мене час опинився цей «пожирач змій» у селі, коли я прийшов туди заради згаданого розгляду. Та й мені самому він уявився якимось злим духом, коли я одного разу, сидячи біля дороги, замальовував у свій альбом великий торішній чортополох, висохлий і безбарвний, а цей суб’єкт ішов повз мене і ніс на ціпку за плечем двох мертвих змій; на мить він зупинився, подивився, як я працюю, оскірився й пішов далі, похитавши головою, немов у пам’яті у нього промайнуло щось кумедне. На ньому був довгий, застебнутий доверху дірявий сюртук іржаво-бурого кольору, на голих ногах – туфлі, розшиті побляклими трояндами, а на голові – австрійський солдатський кашкет; я й зараз іще ясно бачу, як він, крадькома, віддаляється від мене.

Цей привид, безсумнівно, маячив у головах трьох або чотирьох общинних старост, які засідали за столом як члени сирітського суду та з обережною цікавістю побіжно оглянули мене. Треба сказати, що дядько вважав корисним ввести мене і уявити, щоб, у разі потреби, я міг доповнити його доповідь і краще висвітлити становище. Але мені здавалося, що я бачу на обличчях членів суду такий вираз, ніби вони давно знають про майбутню неприємну для них справу і тепер кажуть: «Ну ось, будь ласка!» Можливо, що вони з подивом спостерігали, як я вже кілька років теплої пори блукав по полях і лісах, то там, то сям розкриваючи свій білий полотняний парасоль, і переконувалися, що округ їх від цього не прославився і заморські туристи не їдуть дивитися на цю дивовижну країну. Питання про те, чи заробляю я собі цим веселим ремеслом шматок хліба, вони досі залишали осторонь, позаяк од них ніхто нічого не вимагав. Тепер настав час зайнятися мною.