Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Не дивно, що після того як пронозу був видалено, ще деякий час тривала мовчанка, поки не взяв слово дядько, щоб зрушити з місця суденце, яке сіло на мілину. На цю справу можна дивитися так, як дивляться панове старости, почав він. Це було б схоже на те, як коли б селянин узяв міру зерна й не посіяв її, а побажав зберегти на випадок голоду, сам же поки що пішов до інших людей у найми. Час, як відомо, теж гроші, й нерозумно було б змусити молодого чоловіка роками болісно боротися, щоб вивчити те, про що він може дізнатися за більш короткий час, ціною витрати невеликої спадщини. Ця думка виникла не випадково. З самого початку передбачалося в належний термін скористатися цими коштами. А втім, слід вислухати самого племінника; нехай він скаже, що знайде потрібним для з’ясування справи.

Після цього голова надав мені слово, яким я скористався, щоб виголосити боязким і в той же час обуреним тоном кілька хвалькуватих фраз. Давно, сказав я, минули ті часи, коли мистецтво було пов’язане з ремеслом і хлопець, який вивчає мистецтво, мандрував із міста в місто, як усякий майстровий. Тепер немає більше такого поступового підйому зі сходинки на сходинку, – початківець має відразу, давши лише один добре підготовлений перший твір, міцно стати на ноги. Але це здійсненне лише в місцях зосередження мистецтва. Там можна знайти не тільки необхідні зразки для всіх видів художніх вправ, але також і повчальне суперництво інших, які прагнуть тієї ж мети і, зрештою, визнання досягнутого, ринок для створених робіт і двері до благополуччя в майбутньому. Біля цих дверей падає і гине той, хто не покликаний, хто не носить у собі священного полум’я генія, як, наприклад, бідний «пожирач змій», якого щойно тут бачили. Але інші сміливо проходять у ці двері та швидко домагаються добробуту й почесного становища, так що й у найскромніших продажна ціна одного-єдиного твору, відшкодовуючи понесені витрати, досягає вартості луки, виноградника або поля!

Така вже доля добрих сільських жителів, що вони в простоті своїй завжди піддаються впливу гучних слів самовпевнених красномовців. Ось і зараз ці люди похитнулись, а можливо, їм просто все це набридло. Знову настала невелика пауза, під час якої сказане отримало лаконічну оцінку у вигляді нового покашлювання, після чого голова несподівано заявив, що він хотів би знати, чи наполягає дядько, як опікун, на своєму клопотанні. Бо, зрештою, це входить у його повноваження, і він якраз така людина, яка могла б сказати вирішальне слово. Дядько знову підтвердив свою думку: мені, племіннику його, треба їхати, це необхідно. Однак обставини склалися так, що я, як він вважає, непридатний до мандрівки без необхідних засобів і не може починати з пошуків шматка хліба. Якби коштів не було, а я був круглим сиротою, позбавленим друзів, тоді – настільки він вірить у мене – я не занепав би духом і підкорився своїй долі. Але без потреби не можна піддавати непідготовленого юнака такому випробуванню.

Коли голова почав опитувати інших членів зборів, старости заявили, що вони вже висловилися за своїм розумінням, але не бачать необхідності особливо противитися клопотанням, тим більше що вони схильні вірити в обдаровання, працьовитість і доброчесну поведінку підопічного, якому, втім, якщо він сподівається мати достаток, слід одразу ж відкинути звичку пити дороге вино всюди, де йому трапиться сісти.

Я проковтнув цей натяк, і незабаром постанову про видачу маленької спадщини було складено, внесено в протокол і підписано, в числі інших, моїм дядьком.

Ящик, у якому зберігалися цінні папери осіб, які перебували під опікою, у зв’язку з іншими справами було вже принесено в залу, і збори вирішили, що краще відразу ж отримати потрібний документ. Тоді, можна сподіватися, з цією справою назавжди буде покінчено.

Дерев’яний ящик із трьома замками було поставлено на стіл і відчинено, для чого голова, скарбник і писар дістали з кишені по ключу, вставили їх у відповідні отвори й урочисто крутнули. Кришка відкинулась, і нашим очам постав статок удів і сиріт, який, подібно до маленького овечого стада, збився в куточок від перенесення і струшування ящика.

– Багато доль пройшло через цей ящик! – сказав писар, приступаючи до читання написів на різних пакетах.

Не всі ці пакети мали відношення до жінок і неповнолітніх. Тут же було майно ув’язнених, марнотратників і душевнохворих. Нарешті він натрапив на потрібний пакет і, прочитавши: «Леє, Генріх, син покійного Рудольфа», – подав його голові. Той вийняв із обкладинки потемнілий старий пергамент, до якого було прикріплено наполовину розкришену печать сірого воску. Він надів окуляри на мідному обручі й розгорнув поважний документ, тримаючи його далеко перед собою.