Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Після того як йому одного разу наснилося, що його єдиноутробний брат загинув у морі, – а в сни він твердо вірив, – він діяв із чистою совістю, але все-таки був настільки хитрий, що в рідному місті батька, де його ніколи не бачили, змовчав про власне існування і, на підставі привезених із собою паперів, видав себе за свого брата. Він придбав просторий будинок із тихим, тінистим садом, де і прогулювався найповажнішим чином. Сусіди з цікавістю спостерігали за ним, але він цього не помічав, і лише коли він вже як слід улаштувався, вони почали виявляти помітне пожвавлення, подібно до того, як на острові, куди буря викидає мандрівників, лише потроху починають показуватися тубільці. Через торгових людей пішла чутка, що новоприбулий має значні доходи та вкладає у справи капітали, що вказують на солідне становище. На вулиці його почали дружелюбно вітати; варто було йому показатися біля вікна, щоб поглянути, яка надворі погода, як у вікнах будинків по інший бік провулка, то тут, то там з’являлися сусіди. На вузькому закритому балконі цілими днями сиділа за прядкою, спиною до вікна, молода жінка. Вона ніколи не оглядалась, і Альбертусу ніяк не вдавалося побачити її в обличчя. Дитя пристрасті, він мав закохливу натуру й захопився граціозною спиною прялі та милим нахилом її голівки; і ось одного разу, коли він розмірковував про це, прогулюючись у саду позаду свого будинку, він раптом почув жіночий голос, що кликав Корнелію, і відгукнувся інший голос у сусідньому саду. У найближчі дні це повторилося кілька разів, і тоді Альбертус Цвіхан забув спину прялі й закохався в красиве ім’я невидимої Корнелії. А її, як і раніше, приховувала від поглядів стіна жасминових кущів. Яким же було його здивування, коли вони раптом розсунулися й у володіння Цвіхана ступила жіноча фігура, пройшовши через хвіртку, якої він досі не помічав. Справа була в тому, що будинок, до якого прилягав суміжний сад, виходив не на ту ж вулицю, а на протилежний бік кварталу, і між обома будинками здавна встановилося взаємне право проходу через сади, двори та сіни для певних цілей і в певні години дня.

Сусідку, яка виявилася дівицею високого зросту, не можна було назвати красивою, але в її сміхотливих очах було щось привабливе; вона зупинилася перед ураженим Цвіханом і, помітивши його здивований погляд, поінформувала його про цю старовинну угоду. У нього теж мав бути ключ до хвірточки, сказала вона. Альбертус одразу ж приніс ящик із усякими старими ключами й серед них, з її допомогою, знайшов той, що підходив до замка. Поки вона орудувала своїми моторними, білими пальцями, він не без задоволення розглядав статну фігуру, – в щільно облиплому платті вона здавалася повною, і в той же час гнучкою. Але тепер вона вітала його по імені та назвала своє, яке і виявилося милозвучним ім’ям Корнелії, а потім висловила своє прохання. Посилаючись на існуючу угоду, вона чемно попросила у нього дозволу прокласти від повного колодязя в його дворі тимчасовий водогін до своєї пральні, для того щоб отримати головне, що було необхідно для майбутнього великого піврічного прання. Коли Альбертус, у відповідь на це, так само ввічливо запропонував їй влаштовуватись, як вона вважає зручним, одразу ж, за знаком Корнелії, з’явилися прачки з дерев’яними та бляшаними жолобами і трубами в руках, з’єднали ці частини і, спорудивши підвісний акведук, знову зникли в кущах, із-за яких з’явилися. Корнелія, поклонившись молодому чоловікові, також зникла слідом за ними, і ось Альбертус Цвіхан стояв знову на самоті над калюжкою своєї прекрасної колодязної води і шкодував, що не може разом із нею вирушити в сусідній сад.

Наступного дня прачки з’явилися знову, розібрали водогін і розступилися перед високою, великоваговою жінкою, що протиснулася крізь хвіртку. Її обличчя була жвавим і втішним свідченням того, чим потроху можуть зробитися статні дівчата при доброму харчуванні. Бо вона відрекомендувалася матір’ю згаданої Корнелії, яка не відважується знову турбувати проханням шановного сусіда. Вся суть у тому, що навряд чи сонце світитиме весь день, і тому бажано відразу ж висушити білизну, що знову-таки можливо тільки при дозволі повісити частину його у Цвіхана в саду та на подвір’ї. Так робили вже в минулі роки, хоча це й не було предметом угоди, подібно до права відводити воду, і тому дама визнала за необхідне прийти самій і просити про таку люб’язність.

Альбертус Цвіхан із великим задоволенням негайно відгукнувся на це звернення, після чого сусідка пішла із висловленням подяки, а замість неї з кущів жасмину показалася, на чолі кількох білизняних кошиків, її дочка, яка власноруч несла намотану на палицю мотузку. Однак для того, щоб прив’язати її до стовпів, гаків і стовбурів дерев, зросту дівчини не скрізь вистачало, хоч як вона тяглася навшпиньки, і так вийшло само собою, що Цвіхан заходився допомагати їй, зиґзаґоподібно натягаючи мотузку та закріплюючи її; Корнелія ж несла слідом моток мотузки, спускаючи її з палиці. При цьому вона рухалася з чарівною грацією, а молодий чоловік від цього так заметушився та розпалився, що ненавмисно розтоптав кілька левкоїв і гвоздик. Коли ж дійшло до розвішування білизни, він повівся негідним для чоловіка чином: залишився в саду і знову допомагав при перетягуванні кошиків та інших роботах. Дівчина люб’язно зауважила, що принесла сюди свої особисті й кращі речі, а старий мотлох залишила на тому боці, щоб не видатися занадто безцеремонною в чужих володіннях. Незабаром сад і двір наповнились її сорочками, панчохами, косинками та нічними чіпцями, а коли повіяв свіжий вітерець, білосніжні, як пелюстки квітів, предмети дамського туалету пустотливо затріпотіли, запурхали, і Цвіхану разом із усіма іншими довелося взяти участь у приборканні бешкетних вітрил.