Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Спочатку, поки дядько викладав і роз’яснював суть справи, вони поводилися дуже стримано. Ніхто не хотів виявити брак розуму та розсудливості або висловити нескромне презирство до того, з чим він не був знайомий. Проте всі вони добре засвоїли, що кругленька сума, що лежить тепер у ящику так спокійно, як Елеазар у лоні Авраама, через певний час мусить зникнути. Кожен, згідно зі своїм суспільним становищем і характером, швидко уявив собі, на що можна було б із користю витратити такі гроші. Один купив би луг, який потім переходив би від батька до сина, із покоління в покоління й годував би кілька голів худоби. Інший давно пригледів чудову ділянку землі під виноградник, де, безумовно, можна було б виробляти непогане вино. Третій подумки викуповував у сусіда право дороги, яка прорізала поле, що належало йому. Зрештою, четвертий доходив висновку, що він просто залишив би собі документ, який являв собою клаптик старого пергаменту, як надійний процентний папір, із яким не слід було розлучатись. Однак у той час як вони міряли на свою мірку те невидиме, за що я готовий був віддати і луг, і виноградник, і право дороги, і клаптик пергаменту, кожен починав розрізняти це щось усе виразніше, але тільки як порожній туман, як нематеріальну пару, і найстаріший, зібравшись із духом, витончено висловив свої сумніви сухим покашлюванням. До нього приєднались, один за іншим, й інші.

Вони вважали нерозумним міняти єдине і мале, що у нас є і що ми міцно тримаємо в руках, на щось невідоме, бо ніхто не поручиться, що я досягну своєї мети і справді навчуся того, що мене так вабить. На випадок невдачі, можливо, розумніше уявити собі, що цих грошей у мене вже немає, і як-небудь обійтися без них. Тоді в дні хвороби, якогось лиха або розорення вони раптом з’являться, на радість нам, і їх можна буде обережно пустити в хід.

Вони також чули, що видатні вчені та художники, в ранньому віці вступивши в життя, бували змушені утримувати себе старанною працею, водночас вивчаючи і доводячи до досконалості своє мистецтво. Набуті таким шляхом звичка до неослабної діяльності й працьовитість усе життя були корисні таким людям і допомагали їм створювати велике. Цю пісеньку я чув за своє коротке життя вже вдруге і не скажу, щоб вона сподобалася мені тепер.

Люди, що вимовляли ці слова, сиділи за круглим столом, і перед кожним стояла склянка рідкого кислуватого вина. Я ж, як предмет обговорення, сидів самотньо за довгим столом, протилежний кінець якого губився в напівтемряві біля дверей. Там у сутінках причаївся «пожирач змій», який непомітно пробрався сюди, я ж перебував у більш світлій частині кімнати, і переді мною красувалася невелика пляшка доброго темно-червоного вина. Це було, звичайно, великою тактичною помилкою, але мене збила з пантелику буфетниця общини: вона поставила вино на стіл, а я не додумався від нього відмовитись. Дядько, що сидів разом зі старостами, пив таке ж вино і пояснив це учасникам наради тим, що злегка страждав шлунком.

Один із селян, який обходився зі своєю скибочкою булки, як із марципаном, і так ретельно підбирав шматочком м’якуша крихти, що впали на стіл, ніби це був золотий пісок, тепер продовжував свою промову. Він, мовляв, у цьому ділі нічого не тямить, але тільки йому здається, що краще б молодий чоловік не покладався на маленьку спадщину, а за ті роки, що він жив у матері, навчився заробляти і потихеньку наскладав ту суму, яка йому тепер потрібна. Цим він забезпечив би себе і на майбутнє. Бо той, хто спозаранку звик думати про завтрашній день і не береться за роботу, якщо не знає, яка від неї буде користь, потім уже не відстане від цієї звички і скрізь зуміє собі допомогти, як солдат у поході. Це теж хороше мистецтво, і чим скоріше його вивчиш, тим краще. Тому він наполегливо радить, щоб я бадьоро вирушав у дорогу зі скромним запасом дорожніх грошей і твердим рішенням уже тепер почати пробиватися в житті. За всі ці роки я, напевно, навчився що-небудь робити, чи це не так?

Почувши запитання, поставлене в такій же мірі правильно, як і неправильно, всі обернулись і дивилися на мене. «Пожирач змій» зі своїх сутінків помалу підібрався до мене й уважно стежив одночасно за ходом засідання і моїм вином. Таким чином, ми троє – червоне вино, «пожирач змій» і я – опинилися в полі зору засідателів, і коли запанувала багатозначна тиша, я відчув, що стаю таким же червоним, як вино. Славний напій свідчив проти моєї скромності й ощадливості, мій сусід – проти моїх життєвих планів, і притому так красномовно, що ніхто не вважав за потрібне додати хоч слово.