Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Почувши такі слова, Юдіф злякалася ще більше і в той же час відчула себе ображеною. Ці слова знову здивували її: вона стверджувала, що ніхто і ніколи не говорив їй нічого подібного. Вона почала швидко ходити під деревами туди й сюди, потім сказала:

– А я думала, що ти і мене трошки любиш!

– Саме тому, що я відчуваю, як мене тягне до тебе, цьому треба покласти край!

– Ні, саме тому ти тепер маєш почати любити мене по-справжньому!

– Гарне діло! – вигукнув я. – А що ж тоді буде з Анною?

– Анна мертва!

– Ні! Вона не мертва, я побачуся з нею, і не можу ж я готувати цілий гарем жінок для вічності!

Із гірким сміхом Юдіф зупинилася переді мною і сказала:

– Справді, це було б смішно! Але що ми знаємо про вічність? Можливо, її й немає.

– Так чи інакше, – заперечив я, – вічність є, хоча б вічність думки і правди! І навіть якщо дівчина померла, назавжди пішла в порожнечу й абсолютно розчинилась у ній, якщо її пережило тільки її ім’я, тим більше підстав дотримуватися вірності й відданості покійній! Я дав собі клятву, і ніщо не похитне мене в моєму намірі!

– Ніщо! – вигукнула Юдіф. – Ох, дурний хлопчику! У монастир ти підеш, чи що? Схоже на те! Але не будемо більше сперечатися з цього делікатного питання. Я не хотіла, щоб ти прийшов до мене відразу після цієї сумної події, й я не чекала тебе. Вирушай у місто і поводься півроку тихо та скромно. Тоді ти побачиш, що буде далі!

– Я й тепер вже все знаю, – сказав я. – Ніколи більше ти не побачиш мене і не говоритимеш зі мною. Присягаюся Богом і всім, що святе, кращою частиною самого себе і…

– Стій! – злякано крикнула Юдіф і затиснула мені рот рукою. – Ти, без сумніву, ще пошкодуєш, якщо сам накладеш на себе таку жорстоку петлю! Що за чортівня сидить у людей у головах! І при цьому вони ще стверджують і доводять собі, що діють за велінням серця! Хіба ти не відчуваєш, що серце може знаходити свою справжню честь лише в тому, щоб любити, коли любиться, коли воно на це здатне? Твоє – здатне, і воно робить це потай, і тому все, мабуть, гаразд! Коли я стану тобі огидна, коли роки розділять нас і ти зовсім, назавжди залишиш мене і забудеш, я прийму, я витерплю це. А тепер покинь мене, але не примушуй себе від мене відрікатися: це одне завдає мені болю. І я була б удвічі більш нещасна, якби лише з власної нашої дурості не могла бути щаслива ще рік або два.

– Ці два роки, – сказав я, – мусять минути і минуть без цього. І тоді ми обоє будемо щасливішими, якщо тепер розлучимось. Зараз якраз останній термін зробити це, щоб потім не каятись. І якщо потрібно сказати тобі це прямо, так знай, що і пам’ять про тебе, – яка для мене завжди буде пам’яттю про оману, – я постараюся врятувати і зберегти якомога більш чистою, а для цього потрібно, щоб ми негайно ж розлучилися. Ти кажеш, ти скаржишся, що тобі ніколи не доводилося зазнати любові з її більш благородного та високого боку! Хіба видасться тобі краща нагода, ніж тепер, коли ти, завдяки своїй любові, можеш допомогти мені незмінно згадувати про тебе з повагою та любов’ю і в той же час залишатися вірним покійній? Хіба цим ти не причастишся до того, глибшого виду любові?

– Ах, усе це пусті слова! – вигукнула Юдіф. – Я нічого не говорила. Вважай, що я нічого не говорила. Мені не потрібна твоя повага, мені потрібен ти сам, і я хочу, щоб ти був моїм, поки це можливо.

Вона ловила мої руки, схопила їх, і в той час, як я намагався відняти їх у неї, вона, благально дивлячись мені у вічі, вела далі з пристрасним жаром:

– О дорогий Генріху! Їдь у місто, але обіцяй мені не зв’язувати і не примушувати себе такими жахливими клятвами! Нехай…

Я хотів перебити її, але вона, не давши мені нічого сказати, випередила мене:

– Нехай усе йде своїм шляхом, кажу я тобі! Не зв’язуй себе навіть зі мною, ти маєш бути вільний як вітер! Якщо тобі захочеться…

Але я не дав їй договорити, вирвався від неї і крикнув:

– Ніколи більше я не побачу тебе, це так само вірно, як те, що я сподіваюся залишитися чесним! Юдіф, прощавай!

Я поспішив геть, але, немов підкоряючись могутній силі, ще раз оглянувся й побачив її, застиглу на півслові, уражену, сумну та ображену. Її руки ще були простягнуті мені вслід, і вона безмовно дивилася на мене, поки пронизаний сонцем туман не сховав від мене її образ.

Через годину ми з матір’ю вже сиділи у візку, і один із моїх двоюрідних братів відвіз нас у місто. Всю зиму я залишався самотнім, без будь-якого спілкування з людьми. На свої теки та робоче приладдя я й дивитися не міг, – вони нагадували мені про нещасного Ремера, й мені здавалося, що у мене немає права поглиблювати й застосовувати те, чому він мене навчив. Іноді я робив спробу винайти свою особливу манеру, але при цьому відразу ж з’ясовувалося, що всіма моїми судженнями, та й усіма засобами, якими мені доводилося користуватись, я завдячую Ремеру. Зате я багато читав, читав з ранку до вечора і до глибокої ночі. Я читав тільки німецькі книжки, до того ж дуже дивним чином. Щовечора я приймав рішення, що вранці відкину книжки вбік і сяду за роботу. Щоранку я вирішував зробити це в обід. Такі терміни я призначав навіть з години на годину. Але години вислизали одна за одною, а я продовжував перегортати сторінки, ні про що не пам’ятаючи. Дні, тижні та місяці минали так непомітно й так підступно, що, здавалося, вони беззвучно тісняться, відриваються один від одного і, невпинно пробуджуючи в мені почуття тривоги, зникають зі сміхом.