Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тим часом я спокійно стояв біля її тіла й дивився на нього, не відриваючи очей. Одначе безпосереднє споглядання смерті не роз’яснювало мені її таємниці, вірніше, не посилювало мого хвилювання. Анна лежала переді мною майже така ж, якою я бачив її востаннє, і тільки очі її були закриті, а біле, як квітка, обличчя, здавалося, ось-ось злегка порожевіє. Її волосся мерехтіло чистим, золотавим блиском, а тонкі білі руки були складені на білій сукні з білою трояндою. Я добре розглянув все це і відчував щось близьке до гордості, думаючи про те, що перебуваю в настільки сумному становищі та бачу перед собою таку поетично-прекрасну мертву кохану моєї юності.

Матінка і вчитель, мабуть, мовчки визнавали за мною особливе право на покійну, позаяк, змовляючись про те, щоб хто-небудь весь час залишався біля тіла, надали перше чергування мені, з тим щоб інші могли віддалитись і трохи відпочити, – всі були дуже стомлені.

Але я недовго залишався наодинці з Анною, – незабаром прийшли із села мої двоюрідні сестри, а за ними ще інші дівчата і жінки, для яких така зворушлива подія – смерть усім тут відомої молодої особи – прислужилася достатньою підставою, щоб кинути найневідкладніші роботи і благоговійно виконати обряд схиляння перед людською долею. Кімната наповнилася жінками, які спочатку розмовляли урочистим шепотом, але потім почали базікати досить вільно. Вони тіснилися навколо непорушної Анни, молоді – чинно опустивши складені руки, літні – схрестивши руки на грудях. Двері залишалися відчиненими для тих, що заходили і виходили, і я скористався нагодою, щоб вийти і поблукати на повітрі. Доріжки, що ведуть у село, були в цей час надзвичайно жваві.

Лише після півночі мені знову довелося відбувати чергування біля покійної, яке ми, невідомо чому, заснували. Тепер я залишався в кімнаті до ранку, але ці години промайнули для мене як одна мить, і я не можу сказати, що, власне, я думав і відчував. Стояла така тиша, що, здавалося, чути було шурхіт вічності. Біла мертва дівчина година за годиною непорушно лежала переді мною, але яскраві квіти килима ніби росли в тьмяному світлі. Ось зійшла ранкова зірка й відбилася в озері, а на її честь я загасив лампу, щоб зірка ця була єдиною лампадою для Анни, і тепер я сидів у темряві в своєму кутку, спостерігаючи, як поступово світлішає кімната. У сутінках, яким на зміну з’явилася прозора та ясна золотава зоря, кімната, здавалось, оживала й наповнювалася невидимим рухом навколо тихої фігури, що поступово виступала у світлі нового дня. Я підвівся й підійшов до ложа, і в той час як риси Анни поставали погляду все ясніше, я називав її ім’я – без звуку, одним подихом; стояла мертва тиша, а коли я боязко торкнувся руки покійної, то в жаху відсмикнув свою, як від розпеченого заліза: рука її була холоднішою шматка глини.

Коли це відразливе холодне відчуття пронизало все моє тіло, раптово і обличчя трупа здалося мені таким бездушним і чужим, що я мало не крикнув з переляку: «Що мені за діло до тебе?» І в ту ж мить із зали долинули м’які, але потужні звуки органа. Вони лише часом гірко тріпотіли, але потім знову наростали з гармонійною мужньою силою. Це вчитель у такий ранній час намагався пом’якшити свій біль і тугу мелодією старої пісні в хвалу безсмертя. Я прислухався до музики, вона перемогла мій тілесний жах, її таємничі звуки розкрили переді мною світ безсмертних духів, і мені здавалося, що я новою обітницею ще вірніше долучуся до цього світу разом із покійною. Це знову здалося мені значною та урочистою подією.

Але в той же час перебування в кімнаті мертвої стало мене обтяжувати, і я був радий із думкою про безсмертя вийти назовні, в живий зелений світ. Цього дня прийшов із села молодий столяр, аби збити труну. Учитель вже багато років тому власноруч зрубав струнку сосну і призначив її для своєї домовини. Розпиляна на дошки, вона лежала за будинком і була захищена навісом. Часто вона служила лавою, сидячи на якій учитель читав, а дочка його в дитинстві гралась. Тепер з’ясувалося, що з верхньої, тоншої половини стовбура могла вийти труна для Анни і ще залишилися б дошки для домовини її батька. Добре просохлі дошки було розібрано й одна за одною розрізано навпіл. Але вчитель не міг витримати цього видовища, та й жінки в будинку скаржилися на вереск пилки. Тому ми зі столяром перенесли дошки та інструменти в легкий човник і попливли до віддаленої частини берега, де із заростей витікала річечка, що впадала в озеро. Молоді буки утворили там біля води подобу світлої альтанки. Прикріпивши кілька дощок струбцинами до тонких стовбурів, столяр улаштував зручний верстак, над яким, подібно до купола, височіли крони буків. Спочатку треба було пригнати одну до одної дошки та склеїти дно труни. З перших стружок і оберемків хмизу я розпалив багаття і поставив на нього відерце з клеєм, куди налив води, жменею зачерпнувши її зі струмка, в той час як столяр старанно пиляв і стругав. Поки кручені стружки змішувалися з листям, що падало, а дошки ставали все більш гладенькі, я ближче познайомився з молодим хлопцем.