Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Нема чого сміятися! – роздратовано озвався я. – Щойно, йдучи сюди, я образив і тебе: я боявся, що можу застати у тебе чоловіка.

Вона негайно ж відважила мені ляпас, але, як мені здалося, більше від задоволення, ніж від люті, і сказала:

– Соромітник! Мабуть, ти уявляєш, що варто тобі зізнатися в своїх брудних думках, як отримаєш від мене відпущення! Щоправда, тільки обмежені та потайні люди ніколи і ні в чому не хочуть зізнаватись. Але й іншим не так-то все відразу прощається! На кару забирайся зараз же геть і йди додому! Завтра вночі можеш заглянути знову!

Тепер, коли це бувало можливо, я ночами вирушав до неї. День вона зазвичай проводила на самоті, в той час як я робив далекі походи, щоб малювати, або ж сидів у будинку вчителя, де мусив триматися тихо і чинно, мов у якійсь школі страждання. Таким чином, у ці ночі ми могли базікати досхочу й нерідко годинами сиділи біля відчиненого вікна, споглядаючи блиск нічного неба, що простяглося над літнім світом. Або ж ми зачиняли вікно, засували віконниці й читали, сидячи разом за столом. Ще восени Юдіф просила у мене якусь книжку, і я залишив їй німецький переклад «Несамовитого Роланда», який сам іще не встиг прочитати. Взимку Юдіф нерідко почитувала цю книжку і тепер хвалила її, як найпрекраснішу в світі. Юдіф більше не сумнівалась у скорій смерті Анни й відверто говорила мені про це, але я не міг погодитися з нею; ця тема та мої повідомлення про хвору налаштовували нас журливо та похмуро, кожного на свій лад; коли ж ми читали Аріосто, то забували свої прикрощі та занурювалися в новий, блискучий світ. Юдіф спочатку сприймала цю книжку по-простонародному, лише як щось друковане, не замислюючись над її походженням і значенням. Але тепер, коли ми почали читати її разом, Юдіф задавала багато питань, і я змушений був, у міру сил, дати їй уявлення про історію виникнення, про значення цієї старовинної поеми, про прагнення та цілі поета і розповідав, що знав, про Аріосто. Юдіф зраділа ще більше, називала автора розумною та навіть мудрою людиною і тепер читала кожну пісню цієї поеми з подвоєним задоволенням, бо знала, що в основі цих то кумедних, то глибокодумних історій лежав веселий задум, а крім того, в них відчувалася така творча сила, така проникливість і таке знання життя, що все це, будучи їй абсолютно новиною, виблискувало перед її поглядом, як зірка темної ночі. Коли герої поеми у сліпучій красі проносилися перед нами, переходячи від омани до омани, і, невпинно переслідуючи та ловлячи один одного, кожен раз вислизали та раптом змінювалися третім або коли вони, покарані й сумні, коротку мить відпочивали від своєї пристрасті, щоб потім іще повніше забутися біля ясних вод, під покровом розкішних дерев, Юдіф вигукувала:

– Який це розумний письменник! Так, так це й буває, такі люди та їх життя, такі ми самі, дурні!

Та я й себе самого починав вважати героєм такої жартівливої поеми – я сидів біля жінки, яка, подібно до цих казкових створінь, здавалося, досягла повного розвитку сили та краси і була призначена для того, щоб невпинно порушувати пристрасть героїв. Кожна риса її вигляду була значною, скульптурно-чіткою, а складки її простого плаття завжди такі ошатні й гордовиті, що крізь них у мить хвилювання ввижалися золоті пряжки або навіть мерехтлива зброя. Але коли пишна поема знімала зі своїх героїнь їх прикраси та одяг та оголяла їх спокусливу красу, тоді я, лише тонкою ниткою відокремлений од яскраво квітучої дійсності, й зовсім почувався дурним героєм вимислу, іграшкою поета, що розпустувався. Платонічна вірність ніжному створінню на одрі страждань, оточеному християнськими молитвами так само, як і страх, що хворобливі сни Анни видадуть мене, сковували мої пожадливі почуття; Юдіф стримували відносини між Анною і мною, а також прагнення побути ще деякий час у світлій платонічній атмосфері юності. Часом руки одного з нас мимоволі тяглися до плечей або талії іншого, щоб лягти навколо них, але повисали на півдорозі в повітрі й закінчували боязким погладжуванням щоки; ми були схожі на дурних кошенят, які замахуються одне на одного лапкою, тремтять дрібним тремтінням і самі не знають, хочуть вони погратися чи розшарпати одне одного.

До цих настільки протилежних вражень дня та ночі приєдналися влітку ще й сцени сільського сімейного життя, що, при всій їх простоті, ясно свідчили про великі зміни, які відбувалися в житті на його нестримному шляху. Господарство молодого мірошника розросталося, більше вже не можна було відкладати його одруження, й тому було відсвятковано весілля, що розтягнулося на три дні, причому мізерні залишки міських звичаїв, принесені нареченою зі своєї оселі, померкли та спасували перед сільським шиком. Три доби не змовкали скрипки; я приходив кілька разів і заставав Юдіф святково вирядженою серед загального гармидеру. Раз чи два я скромно потанцював із нею, як чужий; вона теж цуралася мене, хоча в ці галасливі ночі ми досить часто мали можливість непомітно бачитись і бути разом.