Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Протягом зими Анні жодного разу не дозволили вийти з дому, а навесні вона зовсім злягла. Бідолашний учитель приїхав у місто за моєю матір’ю. Входячи до нас у кімнату, він плакав. Ми зараз же замкнули нашу квартиру й поїхали з ним у село, де матінку прийняли з захопленням і пошаною, немов якесь живе диво. Втім, вона утрималася від відвідування дорогих для неї місць, од зустрічей зі своїми постарілими знайомими та поспішила влаштуватися біля хворої. Лише мало-помалу вона почала користуватися короткочасними перепочинками, і минули місяці, перш ніж вона побачилася з усіма друзями своєї молодості, хоча більшість із них жили поблизу.

Я оселивсь у дядька і щодня ходив через гору до озера. Вранці та ввечері Анна дуже страждала, але особливо важко їй було вночі, вдень же вона дрімала або мовчки лежала в постелі, а я сидів біля неї й найчастіше не знав, що сказати. Наші особисті відносини, здавалося, відступали перед тяжким стражданням і сумом, які лише частково приховували від погляду майбутнє. Коли траплялося, що я самотою сидів чверть години біля хворої, я тримав її руку, вона ж то серйозно, то з усмішкою дивилася на мене, а якщо і зверталася до мене, то хіба лише для того, щоб я подав їй склянку або ліки. Часто вона просила принести їй на ліжко її шкатулочки та дрібнички, розсипала і розглядала їх, поки не втомлювалась, і тоді просила мене укласти все на місце. У такі хвилини наші душі були повні тихого щастя, і потім, ідучи, я не міг зрозуміти, як, чому залишаю Анну в очікуванні болісних страждань.

Весна цвіла тепер у всій пишності; але бідолаху рідко можна було навіть влаштувати біля вікна. Тому ми наповнили квітами кімнату, де стояло її біле ліжко, і перед вікном спорудили широку жардиньєрку, щоб створити з великих квіткових горщиків подобу саду. Коли в Анни у сонячний день, ближче до вечора, видавалася хороша часинка, ми відчиняли вікно теплому травневому сонцю, і, дивлячись на сріблясту поверхню озера, що поблискувала за трояндами й олеандрами, на Анну, що лежала в білому вбранні хворої, можна було подумати, що тут якийсь храм смерті, в якому відправляють тихий і скорботний культ.

Але іноді в такі години Анна підбадьорювалась і робилася балакучою; тоді ми всідалися навколо її ліжка й вели неквапливу розмову про людей і події, яка текла то веселіше, то стриманіше, й Анна, таким чином, дізнавалася про все, чим жив наш маленький світ. Одного разу, коли матінка пішла провідати рідних, мова зайшла про мене; вчитель і його дочка з такою доброзичливою наполегливістю підтримували цю тему, що я відчув себе вкрай удоволеним і з вдячності був надзвичайно відвертий. Я скористався цим випадком, аби розповісти про свої стосунки з нещасним Ремером, про якого я з часу його листа ні з ким не говорив, і вибухнув гіркими скаргами з приводу того, що трапилось, а також із приводу власної моєї поведінки. Але вчитель погано зрозумів мене; він намагався мене заспокоїти і подати цю справу не в такому вже поганому світлі. Якщо я і припустився тут помилки, вважав він, вона має просто нагадувати мені, що всі ми грішники і потребуємо милосердя Спасителя. Проте слово «грішник» давно стало мені ненависним і смішним, так само як і «милосердя». Ні, я хотів найнемилосерднішим чином розв’язати цю суперечку з собою та засудити себе життєвим, мирським судом, а зовсім не на духовний лад.

Анна досі лежала спокійно, але вона була схвильована моєю розповіддю та збудженим виглядом, і раптово в неї почався сильний напад судом і болю; вперше я побачив бідолашне ніжне створіння під цілковитою владою її жахливих мук. Великі сльози страждання та страху котилися по її білих щоках, і вона не могла стримати їх. Біль, який переходив з одного місця на інше, поглинув усю її істоту, і вона незабаром уже зовсім не могла стримуватись і володіти собою; лише зрідка вона на мить зупиняла на мені блукаючий погляд, немов дивлячись на мене з іншого світу – світу терзань. У ці миті її, мабуть, мучила дівоча сором’язливість, усвідомлення того, що їй доводиться терпіти такі безмірні страждання в моїй присутності. Й я мушу зізнатися, що моє збентеження сильної та здорової людини, що стоїть перед цим святилищем муки, майже дорівнювало моєму співчуттю. Переконаний, що від цього вона відчує себе хоч трохи вільніше, я залишив її на руках батька і поспішив, розгублений і засоромлений, до матінки.

Захопивши з собою одну з племінниць, матінка пішла знову до хворої, а я провів решту дня в оселі дядька, обсипаючи себе докорами за свою незграбність. Не тільки моя несправедливість стосовно Ремера, але навіть це сьогоднішнє зізнання та його наслідки – все вело до того, що я починав ненавидіти самого себе; в душі моїй піднімалося те почуття похмурої безнадії, яке охоплює людину, коли вона починає сумніватися, чи дійсно вона добра та призначена для щастя, і коли вона уявляє, що їй властива не стільки порочність серця та характеру, скільки порочність розуму, що керує її вчинками; від цього вона буває ще більш нещасливою, ніж від уродженої ницості. Потреба висловитися заважала мені заснути; як тривале мовчання, так і невдала відвертість однаково посилювали моє сум’яття. Після півночі я встав, одягнувся і тихенько вибрався з дому, щоб піти до Юдіф. Ніким не помічений, я пробрався крізь сади й огорожі, але побачив її будинок темним і замкненим. Постоявши деякий час у нерішучості, я все ж нарешті вліз по шпалерах і боязко постукав у вікно: я боявся сполохати цю красиву і розумну жінку з таємничого нічного забуття. Вона почула і, відразу ж упізнавши мене, встала, нашвидкуруч одяглась і впустила мене у вікно. Потім вона запалила свічки, припускаючи, що я прийшов із наміром зірвати кілька поцілунків. Вона була дуже здивована, коли я почав розповідати свої історії: спершу про біду, яку я накликав порушенням спокою в кімнаті хворої, а потім – про своє нещасливе зіткнення з Ремером, яке описав їй в усій послідовності. Після того як я виклав зміст мого хитромудрого листа з нагадуванням про борг, а також його паризького листа (за змістом якого ми могли здогадатися про долю Ремера, припустивши, втім, замість божевільні тюрму), Юдіф вигукнула: