Готфрид Келлер - Зелений Генріх

І хоча я не брав відомості, що доходили до мене, за чисту монету і повставав проти образливих для Ремера чуток, усе ж таки вони підривали мою довіру до вчителя і юнацьке захоплене схиляння перед ним; таким чином, я мовби теж опинився в числі його супротивників, із тією лише різницею, що, як і раніше, високо цінував у ньому художника.

Попрацювавши чотири місяці під його керівництвом, я хотів піти, вважаючи, що суму, внесену за моє навчання, вже покрито. Але він повторював, що не слід бути настільки педантичним і що немає потреби переривати через це заняття, навпаки, він, за його словами, відчував приємну потребу продовжувати наше спілкування. Переставши працювати у нього вдома, я тому іноді відвідував його і вислуховував його поради. Так минуло ще чотири місяці, й за цей час, під натиском нужди, він якось запитав мене, мовби мимохідь, чи не може моя мати виручити його на короткий час невеликою позикою. Він назвав приблизно таку ж суму, яка уже отримана, і я в той же день приніс гроші. Навесні йому нарешті насилу вдалося продати одну зі своїх робіт, завдяки чому він тепер мав трохи більше коштів. Тому він вирішив поїхати до Парижа, бо у нас фортуна явно не сприяла йому, а крім того, його, як і раніше, штовхала оманлива надія – зміною місця поліпшити свою долю. Незважаючи на гострий інстинкт божевільних і бідолах, він був далекий від підозри, що його справжня доля була куди гіршою, ніж уявні страждання, і що світ змовився зігнати на його бідних прекрасних малюнках і картинах те, що приписував його уявній порочності.

Я застав його в той час, як він укладав речі та розплачувався за кількома рахунками. Він оголосив мені про свій від’їзд, призначений на наступний день, і тут же дружньо попрощався зі мною, додавши кілька таємничих натяків щодо мети своєї подорожі. Коли я повідомив матері цю новину, вона зараз же запитала, чи сказав він що-небудь про позичені йому гроші.

Я досяг у Ремера безсумнівних успіхів, розширив свої можливості та свій горизонт; все це не можна було не враховувати, і важко було навіть уявити собі, що без такого вчителя було б зі мною. Тому нам слід було б розглядати ці гроші як витрачені з користю на моє навчання, тим більше що Ремер і останнім часом продовжував давати мені поради. Однак у тому, що сталося, ми бачили тільки підтвердження чуток, та й не знали ще, яке він вів жалюгідне життя; ми вважали його людиною зі статком, позаяк бідність свою він ретельно приховував. Матінка наполягала на поверненні боргу й була розгнівана тим, що хтось безцеремонно зазіхає на частку маленького грошового запасу, призначеного для її синочка. А тих знань, які я набув завдяки Ремеру, вона до уваги не брала, бо вважала обов’язком усього світу повідомляти мене про всякі відомості, які мені могли стати в нагоді.

Я ж, – чи тому, що за останній час теж був налаштований проти Ремера і вважав його свого роду обманщиком, чи тому, що раніше вмовив матір видати цю суму, зрештою, можливо, просто через нерозуміння та засліплення, – нічого не знайшов заперечити і відчув навіть задоволення, що буду відомщений за всі кривди. Матінка написала йому записку, але я розумів: якщо він вирішив залишити ці гроші собі, то не захоче й помітити нагадування жінки, яка в його очах була такою незначною. До того ж і матінку бентежило, що вона пише настільки поважній, та й незнайомій людині. Тому я відкинув лист, написаний нею, і накидав нове послання, яке, із соромом у цьому зізнатися, було написане у вельми наполегливому тоні. Я ввічливо перераховував принципи Ремера, його гордість і почуття честі, й хоча скромне послання стало б гірким докором тільки в тому разі, якби воно було залишено без уваги, все-таки, якби Ремер навіть захотів із усього цього посміятися, воно зрештою змусило б його задуматися, йому було б не до сміху, бо він побачив би себе розгаданим. Тим часом таких сильних засобів зовсім і не було потрібно: ледь ми відправили цього капосного листа, як посланець негайно повернувся з грошима. Я був дещо присоромлений; але ми тепер говорили про художника тільки хороше: він-бо зовсім не такий поганий чоловік тощо, – і все це тільки тому, що він повернув нам жалюгідну купку срібла.

Думаю, що якби Ремер уявив себе гіпопотамом або буфетом, я не виявив би такої жорсткості й невдячності до нього. Та від того, що він видавав себе за великого пророка, я почувався ображеним у своєму власному марнославстві та озброїв себе поверховими, помилковими доводами.