Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Існує, втім, – говорив Ремер, – напрям, який особливу вагу надає вимислу за рахунок безпосереднього сприйняття правди. Одначе такі картини більше схожі на вірші, ніж на справжні картини, як бувають і вірші, що виробляють скоріше враження живопису, ніж натхненне звучання слів. Якби ви жили нині в Римі, де ви могли б дивитися на роботи старого Коха або Рейнхарта, то, судячи з ваших схильностей, ви, ймовірно, із захопленням приєдналися б до цих старих фантазерів. Але ви не живете там, і це добре, бо для молодого художника це справа небезпечна. Тільки глибока, скоріше наукова, ніж художня, освіта, тільки суворий, упевнений і тонкий малюнок, який ґрунтується більшою мірою на вивченні людської фігури, ніж на вивченні дерев і кущів, словом, тільки великий мальовничий стиль, що спирається на багатий досвід, здатен змусити художника забути про спокусу банальної вірності природі. При всьому тому такий майстер приречений на вічне становище дивака, на злидні, й це справедливо – така манера невиправдана і нерозумна.

Однак я не прислухався до цих промов, позаяк вже помітив, що якраз у вигадці Ремер не сильний. Вже не раз, поправляючи мою композицію, він просто не помічав моїх улюблених деталей у зображенні гірських хребтів або лісових хащ; мені вони здавалися значними, а він безжально заштриховував їх жирним олівцем і перетворював на темне, незначуще тло. Деталі ці, можливо, і були небажані, але він, на мою думку, мав хоча б помітити їх, зрозуміти мене і що-небудь про це сказати.

Тому я насмілювався заперечувати, звалюючи провину на акварель, що не дає можливості вільно та сильно втілити мій задум, і висловлював свою мрію про добре полотно та олійні фарби, при яких усе само собою набуває пластичності й достойного вигляду. Але цим я уражав свого вчителя в саме серце, бо він вірив і стверджував, що повноцінну майстерність можна в достатній мірі виявити й відмінно довести за допомогою шматка білого паперу і декількох таблеток англійських фарб. Його шлях уже був завершений, і він не розраховував створити нічого істотно нового в порівнянні з тим, що створював тепер; тому його ображало, коли я давав йому зрозуміти, що вважаю сприйняте від нього всього лише щаблем і вже відчуваю себе покликаним переступити через неї до чогось вищого. Він став особливо уразливий, коли я почав часто і вперто сперечатися з ним на цю тему і однак я не зрікався своїх надій і вже не тільки не погоджувався беззастережно з його поглядами, коли вони набували загального характеру, а й безстрашно йому заперечував. Головною причиною була та обставина, що його промови та затвердження ставали все більш дивними і дикими; вони підривали мою повагу до сили його розуму. Дещо тут збігалося з темними чутками, які ходили про нього, і я деякий час перебував у стані болісного подиву, бачачи, як на місці глибоко шанованого та маститого вчителя переді мною виникає найнадзвичайніша і найзагадковіша фігура.

Вже досить давно його висловлювання про людей і події звучали все більш жорстко та рішуче, причому вони стосувалися майже виключно політичних питань. Чи не кожен вечір він вирушав в одну з міських читалень, переглядав там французькі та англійські газети і робив за ними нотатки. У себе вдома він теж марудився з таємничими паперовими вирізками, і я часто заставав його зануреним у складання якихось важливих листів. Особливо багато уваги він присвячував «Journal des Débats». Наш уряд він називав компанією невмілих провінціалів, Велику раду – нікчемним набродом, а внутрішні справи нашої держави – нісенітницею. Це ставило мене в глухий кут, і я утримувався від того, щоб погоджуватися з ним, або навіть захищав наші порядки, вважаючи, що його невдоволення викликане тривалим перебуванням у великих закордонних містах, яке викликало в ньому презирство до своєї маленької батьківщини. Він часто говорив про Луї-Філіпа і засуджував його діяльність, наче був невдоволений тим, що той недостатньо точно виконує якийсь таємний припис. Одного разу він прийшов додому зовсім сердитий і почав скаржитися на промову, виголошену міністром Тьєром.

– Із цим нестерпним коротуном просто не можна дати ради! – вигукнув він, мнучи в руці якусь газетну вирізку. – Не чекав я від нього такої дурної сваволі! А я ще вважав його одним із найздібніших своїх учнів!

– Невже пан Тьєр іще й ландшафти малює? – запитав я, і Ремер, багатозначно потираючи руки, відповів:

– Ну, це – ні! Не будемо про це говорити!