Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Незабаром він дав мені зрозуміти, що всі нитки європейської політики сходяться в його руках і що варто йому на день, на годину послабити напружену роботу свого розуму, що загрожує виснажити його організм, як зараз же почнеться плутанина в державних справах; збентежений і боязкий тон «Journal des Débats» щоразу вказує на те, що він, Ремер, почувався зле або був змучений і редакція не отримала його поради. Я пильно подивився на свого вчителя. У нього було невимушений і серйозний вираз обличчя, на якому, як завжди, вирізнявся ніс із горбинкою та пещені вуса, а по очах не пробігало й легкої тіні невпевненості.

Я ще не отямився від подиву з цього приводу, як дізнався від Ремера й те, що він, як таємний керівник урядової влади всіх держав, одночасно виявився жертвою нечуваної тиранії та жорстокого поводження. Він, який по праву, за всіма законними нормами, мав на очах у всього світу посідати наймогутніший трон Європи, перебував за чиєюсь таємничою волею, подібно до скинутого демона, в безвісті й убогості, причому він і ворухнутися не міг без дозволу своїх гнобителів, вони ж щодня висмоктували з нього стільки генія, скільки їм потрібно було для їх дріб’язкового хазяйнування у світі. Звичайно, варто йому повернути собі свої права та свободу, як ця мишача метушня припиниться і зійде зоря вільного, світлого та щасливого століття. Одначе крихітні частинки його духу, використовувані тепер лише по краплі, повільно стікаються в безкрає море, бо вони такі, що жодна з них не може пропасти або бути знищеною, і в цьому безмежно могутньому морі його духовна істота знову знайде свої права і врятує світ, заради чого він охоче дасть виснажити своє тілесне «я».

– Ви чуєте, як кричить цей проклятий півень? – вигукнув він. – Це лише один із засобів, який пускають вони в хід, аби мучити мене, а таких засобів тисячі. Вороги знають, що півнячий крик розхитує мою нервову систему та робить мене непридатним до всякого мислення. Тому вони всюди тримають поблизу мене птахів і змушують їх кукурікати, як тільки отримають від мене необхідні депеші. Цим вони зупиняють механізм мого розуму до наступного дня! Чи повірите ви, що по всьому цьому дому проведено приховані труби, щоб чути кожне слово, яке ми вимовляємо, і бачити все, що ми робимо?

Я озирнувся навколо і спробував висловити свої заперечення, але він виразними, таємничими та багатозначними поглядами і словами змусив мене замовкнути. Поки я розмовляв із ним, я перебував у якомусь дивному стані: так хлопчик слухає казку з вуст дорослої людини, яка дорога йому і шанована ним, слухає, не відчуваючи повної довіри; але коли я залишився на самоті, я не міг приховати від себе, що найкраще, чого я досі навчився, я прийняв із рук божевільного. Ця думка обурювала мене, і я не розумів, як може людина бути божевільною. Якась безжалісність опанувала мене, я збирався одним ясним словом розвіяти всю цю безглузду хмару. Але, перебуваючи обличчям до обличчя з безумством, я не міг відразу ж не відчути його силу та непроникність, і я намагався знайти слова, які, підтримуючи блукаючі думки Ремера, могли принести стражденному хоч деяке полегшення. Бо в тому, що він справді нещасливий і страждає та що він дійсно переживає всі уявні муки, я сумніватися не міг.

Я довго приховував безумство Ремера від усіх, навіть від своєї матері, вважаючи, що буде ображена і моя честь, якщо такий чудовий учитель і художник виявиться божевільним, а крім того, мені було гидко підтверджувати погані чутки, що ходили про нього. Все ж одна дуже вже смішна пригода розв’язала мені язик. Після того як Ремер частенько багатозначно розводився то про Бурбонів, то про нащадків Наполеона, то про Габсбурґів, сталося, що в наше місто на кілька днів прибула з якоїсь монархічної країни овдовіла королева, стара з безліччю слуг і скринь. Ремер одразу ж дуже розхвилювався, почав направляти наші прогулянки повз готель, де розташувалися приїжджі, входив у будинок, начебто для важливих нарад із цією дамою, про яку говорив, що вона дуже підступна і прибула заради нього, а мене змушував довго чекати внизу. Одначе по тому аромату, який він потім приносив із собою, я здогадувався, що він не ходив далі фурманської, де їв часникову ковбасу, запиваючи її склянкою вина. Ці блазнівські витівки людини з благородною і солідною зовнішністю обурювали мене тим більше, що були пов’язані з такими безглуздими хитрощами. Тому я почав і вдома і в інших місцях заводити розмови про нього і тут із подивом дізнався, що дивна поведінка Ремера добре відома, але не тільки не збуджує співчуття та співчутливого бажання допомогти йому, а розглядається як злісний порок, як свідоме удавання, розраховане на те, щоб обманювати людей і за їх рахунок вести фальшиву гру. Мабуть, початок хвороби збігся з тим, що десь у далеких краях він дозволив собі якусь нескромність, чи образив добрі звичаї, чи не міг оплатити боргове зобов’язання, проте до справжньої суті нікому докопатися не вдалося. Постраждала особа, яка таємно поширювала і час від часу повторювала повідомлення про провини Ремера, все ж не хотіла виступати в ролі злопам’ятного переслідувача і зуміла так ізолювати хворого, що про цю справу майже не говорили, і сам Ремер не мав уявлення про те, що відбувається у нього за спиною. Але в той час як набагато менш значні художники успішно пробивалися вперед, щодо Ремера люди удавали, ніби його зовсім немає на світі, і його бездоганна працьовитість, яка не зраджує його, хоч як би був затьмарений його розум, не зустрічала доброзичливості, визнання чи навіть просто слова привіту. Тільки згодом я дізнався, що в період нашого спілкування Ремер голодував і витрачав свої мізерні кошти майже цілком на підтримку охайної зовнішності.