Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– О, це славна пісенька, – улесливо вигукнула Юдіф. – Вона мені до душі! Спускайся ж, пташеня, що співає так мило!

Так ми щодня проводили годинку-другу, перш ніж я йшов до дядька. Ми розмовляли про те, про се, і я багато розповідав про Анну. Юдіфі доводилося все це вислуховувати, і вона виявляла велике терпіння, щоб я залишався у неї. Бо коли я любив в Анні кращу і більш натхненну частину свого «я», Юдіф теж шукала в моїй юності щось краще, ніж їй досі пропонував світ. І все-таки вона добре бачила, що приваблює лише мою чуттєвість. Але якщо навіть вона здогадувалася, що моє серце порушене у більшій мірі, ніж знав я сам, вона вельми остерігалася дати мені це помітити і дозволила мені відповідати на її щоденне питання зі спокійною впевненістю, що такі почуття мало значать.

Часто я наполягав, щоб Юдіф розповіла мені про своє життя і пояснила, чому вона така самотня. Вона виконала моє бажання, і я жадібно слухав її. За свого чоловіка, нині покійного, вона вийшла молоденькою дівчиною, тому що він здавався їй гарним і сильним. З’ясувалось, одначе, що він дурний, дріб’язковий і схильний до пліток; він був із тих безглуздих людей, що всюди пхають свого носа. Попервах усі ці якості ховалися за соромливою мовчазливістю нареченого. Юдіф, не бентежачись, говорила, що його смерть була для неї великим щастям. Після цього до неї сваталися тільки люди, які мали на меті її статок і швидко повертали в інший бік, якщо чули там на кілька сот гульденів більше. Вона бачила, як квітучі, розумні та добродійні чоловіки одружувалися з кособокими і блідими жінками з гострими носами та великими грошима, що давало їй привід висміювати їх і сварити останніми словами: «Я сама мушу спокутувати свою помилку, – додавала вона, – коли вже взяла в чоловіки красивого осла!»

Через тиждень я повернувся в місто і відновив заняття у Ремера. Але пора для малювання на лоні природи минула, та й копіювати більше було нічого, і тому Ремер запропонував мені зробити спробу самостійної роботи, щоб подивитися, чи можу я тепер створити щось цілісне на основі набутих знань. Я мав вибрати серед своїх начерків який-небудь мотив і, розвинувши його, перетворити на невелику картину.

– У нас тут немає інших посібників, – сказав він, – крім моїх тек, і за зиму ви б перемалювали все, що в них є, якби я тільки на це погодився; тому найкраще буде зробити так; щоправда, ви для цього занадто молоді, й вам іще доведеться, поки ви не наберетеся досвіду, неодноразово починати спочатку. Але все-таки давайте-но спробуємо так заповнити цей білий аркуш, щоб у разі потреби ви могли продати свій твір!

Із першої спроби справа пішла непогано, так само – з другої та третьої. Завдяки моєму живому інтересу до роботи, простоті теми, впевненості та навичці Ремера, передній і задній плани поєднувалися мовби самі собою, освітлення розподілялося легко, і всюди, в кожній частині картини світлотінь лягала так вірно і ясно, що не залишилося жодного порожнього або спотвореного місця. Дуже тішило мене, коли доводилось один або кілька предметів, етюди з яких писалися при яскравому світлі, переводити в тінь або назад; при цьому шляхом роздумів і розрахунку треба було створити щось нове та все ж єдино необхідне, залежно від забарвлення цих предметів, від часу доби, від того, вкрите небо хмарами чи воно безхмарне, від навколишніх предметів, які поглинають більше чи менше світла і тією чи іншою мірою впливають на колір.

Коли мені вдавалося знайти вірний тон, який за таких умов був би розлитий у самій природі, – а його відразу можна було впізнати, бо він завжди вносить у картину особливу чарівність, – тоді в мою душу закрадалося горде почуття, в якому власний життєвий досвід і життя красотворної природи здавалися мені чимось єдиним.

Однак черпати із зусиль радість стало важче, коли було здійснено більш складні та змістовні роботи і коли цією діяльністю знову було пробуджено мою пристрасть до винахідництва, яка відразу ж буйно розрослася. Горде слово «композиція» хвалькувато гуло в моїх вухах, і, виконуючи тепер справжні робочі начерки, призначені для подальшого втілення у картині, я відпускав поводи. Я намагався всюди розташувати поетичні місця й куточки, домагаючись оригінальних поєднань і вишукуючи в них особливий сенс, але все це вступало в суперечність із вимогами простоти і спокою. Ремер не заперечував проти моєї роботи над такими ескізами; коли ж моє компонування не подобалося мені самому, хоча я й не знав – чому, він переможно вказував мені, що технічно добре виписані деталі та правдиві куточки природи через претензійну та химерну композицію не справляють враження і не можуть стати єдиною, цілісною правдою. Вони висять на моєму малюнку, що б’є у вічі, як строката мішура на скелеті. Але навіть і в цих добре виконаних деталях не буде ніякої справжньої життєвої правди та свіжості сприйняття, бо перед обличчям переважно вимислу або, як він висловлювався, самовпевненого спіритуалізму природна свіжість, боячись, мовби відступає з кінчика пензля в його стебло.