Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тому, коли ми доїхали до будинку вчителя й застали там мою тітоньку з двома доньками та сином, які чекали нас, аби відразу ж відвезти мене з собою в тім же візку, я несподівано оголосив, що хочу залишитися тут, і стара Катаріна поспішно вийшла готувати мені приміщення. Анна ж була сильно стомлена, у неї почався напад кашлю, і їй треба було негайно лягти в постіль. Вона підвела мене до зграбного столика, на якому розміщено було її книжки, а також папір, писемне та робоче приладдя, поставила тут лампу і сказала з усмішкою:

– Батько весь вечір залишається зі мною, поки я не засну, і читає іноді мені вголос. А ти поки що, коли хочеш, розважайся тут. Подивись, я готую тобі подарунок!

І вона показала мені вишивку для невеликого бювара, що зображувала квіти по тому малюнку, який я кілька років тому зробив у альтанці й підніс їй. Наївна картинка висіла над її столиком. Потім вона дала мені руку і промовила з тихою скорботою і в той же час привітно:

– Добраніч!

– Добраніч! – так само тихо відповів я.

Через кілька хвилин увійшов учитель, і коли він знову відбув, аби піти в кімнату до Анни, я побачив, що він захопив із собою маленький молитовник в ошатній палітурці. А я розглядав усі дрібнички, що лежали на столі, погрався ножицями Анни і не міг серйозно уявити собі, що їй загрожує будь-яка небезпека.

Я був гостем у будинку моєї коханої й тому прокинувся вранці дуже рано, коли всі ще міцно спали. Відчинивши вікно, я довго дивився на озеро, чиї високі лісисті береги блищали у променях ранкової зорі, в той час як пізній місяць іще стояв на небосхилі, яскраво відбиваючись у темній воді. Я стежив за тим, як він мало-помалу бліднув перед сонцем, яке тепер позолотило жовті крони дерев і кидало ніжне сяйво на посиніле озеро. Але ось повітря знову потьмяніло, легкий туман спершу ліг сріблястим покривалом на всі предмети, а потім почав гасити одну блискучу картину за одною, від чого колом почався хоровод миттєвих спалахів; і раптом імла так згустилася, що я міг бачити тільки садок перед будинком; потім туман огорнув і його, проникнувши сирим диханням у кімнату. Я зачинив вікно, вийшов на кухню і застав там стару Катаріну біля кухонної печі, що палала яскравим полум’ям.

Ми з нею довго балакали, і я слухав її тихі скарги з приводу тривожного стану Анни; вона повідомила мене, з якого часу все почалось, але при цьому вдавалася до настільки темних і таємничих натяків, що сутність хвороби так і залишилася неясною для мене. Потім стара почала зі зворушливим красномовством проголошувати хвалу Анні та згадувати її життя з дитячих років. Ясно побачив я перед собою трирічного янголятка; воно весело стрибало переді мною, і на ньому було біля платтячко, яке Катаріна описала з великою точністю; але, на жаль, я побачив також раннє страдницьке ложе, на якому маленьке створіння нудилося цілі роки, – тепер мені вже малювався білий як крейда живий трупик із терплячим, розумним і завжди усміхненим обличчям, що витягнувся на ліжку. Одначе квола стеблинка оговталася, дивовижний вираз вистражданої ранньої мудрості зник, і чисте серцем дитя знову розквітло, ніби нічого не сталось, і пішло назустріч тим рокам, коли я його вперше побачив.

Нарешті показався вчитель; тепер його дочка мусила вранці залишатися в ліжку і спала пізніше ніж зазвичай, тому раннє вставання більше не приносило йому радості, й він, розподіляючи свій час, цілком пристосовувався до хворої дівчини. Потім з’явилась і Анна; вона сіла за свій сніданок, складений за особливим приписом, у той час як ми пили звичайну ранкову каву. Від цього за столом поширився сумний настрій, який поступово змінився серйозно-споглядальним, коли ми троє залишилися на своїх місцях і продовжували розмову. Учитель дістав книгу «Про наслідування Христу» Фоми Кемпійського і прочитав із неї кілька сторінок, Анна взялася за вишивання. Потім її батько завів розмову про прочитане, намагаючись привернути до нього і мене, щоб випробувати, як між нами повелося, силу мого судження, пом’якшити цю силу і, для загального повчання, спрямувати до повчальної об’єднавчої ідеї. Але я за останнє літо майже зовсім утратив смак до таких абстрактних суперечок, мій погляд був спрямований на чуттєві явища та образи, і навіть малозрозумілі розмови про життєвий досвід, які виникали у нас із Ремером, велися в чисто мирському дусі. Крім того, я відчував, що мушу при кожному своєму слові особливо рахуватися з Анною, і коли я помітив, що їй навіть приємно бачити мене тут бранцем, якого навертають на істинну віру, я почав утримуватися від заперечень, висловлював щире схвалення тих місць, які або містили правдиву думку, або були висловлені красиво та сильно, а то байдикував у товаристві Анни, роздивляючись гарні кольори її шовкових клубочків.