Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Що це ви наробили? Що це таке? Господи Ісусе! Вам кіптява в очі потрапила?

Я відразу змовкав і, обурений та розгніваний на нього і на себе самого, з болісно напруженою увагою знову брався за роботу.

Так я нарешті пізнав справжню важку працю, та вона не стала для мене тягарем, адже вона у самій собі несе нагороду – новий відпочинок і вічне оновлення. Я виявився тепер у змозі взятися за великий етюд Ремера, який скоріше можна було б назвати картиною, і зробити з нього таку копію, щоб мій учитель залишився задоволений.

– Досить працювати в цьому напрямку, – сказав він, – інакше ви перемалюєте всі мої теки. Вони становлять моє єдине надбання, і, при всій дружбі до вас, я не хочу, щоб у чужих руках були хороші дублікати.

Завдяки цим заняттям я, хоч як це дивно, почав почуватися в південних краях набагато більше вдома, ніж у себе на батьківщині. Зразки, за якими я працював, усі виникли просто неба і були чудово виконані; до того ж мою роботу весь час супроводжували розповіді та зауваження Ремера, і я з такою виразністю бачив і південне сонце, і небо, і море, як коли б сам побував в Італії.

Особливу чарівність являли для мене залишки грецького зодчества, що зустрічалися там і сям. Поетичне хвилювання опановувало мене, коли мені доводилося вирізняти на тлі синього неба залиті сонцем мармурові портики доричного храму. Горизонтальні лінії фриза, архітрава і карниза, а також канелюри колон треба було проводити з найделікатнішою точністю, з істинним благоговінням, повільно і все ж упевнено та витончено. Тіні, що падали на цей благородний золотистий камінь, були чисто-блакитні, й якщо я довго дивився на цю блакить, мені починало здаватися, що переді мною справжній храм. Кожен просвіт між кроквами, крізь який проглядало небо, кожен зазубень на канелюрах були для мене священні, і я запам’ятовував їх точно, без найменших відступів.

У речах мого батька виявилася праця з архітектури, що містила історію стародавніх стилів із поясненнями та гарними докладними зображеннями. Тепер я витягнув її та заходився жадібно вивчати, щоб краще зрозуміти античні руїни й до кінця пізнати їх велику цінність. Я згадував також прочитану мною «Італійську подорож» Ґете. Ремер багато розповідав мені про людей і звичаї, про минуле Італії. Він майже нічого не читав, окрім Гомера в німецькому перекладі й Аріосто італійською мовою. Він і мені запропонував читати Гомера, і я не змусив просити себе двічі. Спочатку справа йшла не особливо добре; щоправда, я все вважав прекрасним, але простота і титанічність були мені ще занадто незвичні, і я подовгу не витримував. Але Ремер звернув мою увагу на те, як Гомер для кожної дії та становища застосовує єдино доречне та необхідне слово, як будь-яку посудину, будь-яке вбрання, що він їх описує, сповнені найтоншого смаку і як, зрештою, кожна ситуація й кожен моральний конфлікт, при всій їх майже дитячій простоті, пройняті найвищою поезією.

– У наші дні люди все більше вимагають вишуканого, цікавого, пікантного, не підозрюючи в тупості своїй, що не може бути на світі нічого більш вишуканого, пікантного і вічно нового, ніж будь-яка гомерівська вигадка, безсмертна у своїй класичній простоті! Я не бажаю вам, милий Леє, коли-небудь на своєму досвіді відчути вишукану, пікантну істину в становищі Одіссея, коли він, голий і вимазаний у твані, з’явився перед Навсікаєю та її подругами! Хочете ви знати, як це буває? Зупинімося на цьому прикладі! Якщо вам коли-небудь доведеться, далеко від батьківщини і всього, що вам дороге, поневірятися на чужині, де ви багато чого бачили та багато чого дізналися, де вас пригнічують горе та клопоти, де ви до того ж чахнете у злиднях і самотності, – вам неодмінно присниться вночі, що ви наближаєтеся до батьківщини; вона сяє і міниться перед вашим поглядом найпишнішими барвами; ви бачите перед собою ніжні, милі, улюблені обличчя; й раптом ви помічаєте, що на вас брудне лахміття, крізь яке видніється голе тіло… Невимовний сором і жах охоплюють вас, ви намагаєтеся прикритися, сховатись – і прокидаєтеся в холодному поту. Такий споконвіку сон бідолашного бродяги, і значить, Гомер узяв цей стан із глибоких і вічних надр людського буття!

Тим часом добре було, що інтереси Ремера стосовно моїх копій із його етюдів збіглися з моїми інтересами. Коли я тепер, підкорившись його вимозі, знову опинився віч-на-віч із природою, стало ясно, що вся моя вправність у копіюванні та все моє знання Італії можуть виявитися не більше ніж порожнім самообманом. Мені коштувало величезної наполегливості та праці досягти в моїх замальовках хоча б однієї десятої частки того, що мені вдалося в копіях; перші спроби закінчилися майже цілковитою невдачею, і Ремер злорадно сказав: