Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Раптово на білий аркуш, який лежав у мене на колінах, яскраво освітлений сонцем, упала тінь; я злякано озирнувся і побачив за собою миловидого, не по-нашому одягненого чоловіка, від нього й падала ця тінь. Він був високий і стрункий; на обличчі його, значному і серйозному, вирізнявся ніс із сильною горбинкою, вуса були старанно закручені. Білизна його було дуже тонкого полотна.

– Можна поглянути на вашу роботу, юначе? – заговорив він зі мною правильною німецькою мовою.

Зраділий і збентежений, я простягнув йому свій начерк, і незнайомець якийсь час уважно розглядав його, потім він запитав, чи немає у мене з собою в теці інших малюнків і чи хочу я стати справжнім художником. Коли я писав з натури, у мене завжди було при собі кілька малюнків, зроблених за останній час: мені просто було б неприємно в невдатний день повертатися з порожньою текою. І тепер, витягуючи одну за одною ці роботи, я докладно і довірливо розповідав про свої художні спроби незнайомцю, бо по тому, як він розглядає мої малюнки, було видно, що він розбирається в живописі, а можливо, і сам художник.

Це підтвердилося, коли він указав мені на мої головні помилки, порівняв начерк, над яким я працював, із натурою й так добре пояснив мені, які особливості ландшафту слід вважати істотними, що я і сам це побачив. Я був безмірно щасливий і притих, як людина, що радісно приймає вчинене їй благодіяння, а він тим часом порівнював купи дерев на моїм папері з натурою, тлумачив про світлотінь та форму і на краєчку аркуша, легко накидавши кілька майстерних штрихів, створював те, що я марно шукав.

Не менше півгодини розмовляв він зі мною, потім сказав:

– Ви от згадали про добродія Хаберзаата. А чи знаєте ви, що сімнадцять років тому і я був одним із духів, заполонених у його зачарованому монастирі? Але я вчасно звідти втік і відтоді постійно жив в Італії та у Франції. Я пейзажист, звати мене Ремер, і я маю намір деякий час пробути на батьківщині. Мені було б приємно допомогти вам. У мене з собою кілька моїх робіт, загляньте до мене в найближчі дні, а то, якщо хочете, ходімо відразу!

Я поспішно склав свої речі та пішов за художником, сповнений урочистою гордістю. Мені часто доводилося чути про нього, позаяк він був героєм справжніх легенд у «трапезній», і майстер Хаберзаат бував вельми гордий, коли чув, що його колишній учень Ремер став у Римі знаменитим акварелістом і продає свої роботи тільки можновладним особам і англійцям. Дорогою, поки ми ще перебували просто неба, Ремер звертав мою увагу на багато чого з того, що слід помічати у природі. Повний наснаги, я пильно дивився туди, куди він указував легкими помахами руки; я був вражений, коли виявив, що раніше, власне, не бачив майже нічого там, де, мені здавалось, я бачу все, і ще більше я дивувався тому, що тепер знаходив важливе і повчальне здебільшого в таких явищах, яких раніше не помічав або не вважав суттєвими. Все ж мене тішило, що я більш-менш розумію мого супутника, говорив він про густу й усе ж прозору тінь, чи про м’який тон, чи про вишуканий вигин дерева. Пізніше, після декількох прогулянок із художником, я звик розглядати й оцінювати професійно всю панораму ландшафту не як щось замкнуте в собі, а лише як галерею картин і етюдів, тобто як щось, видиме тільки з належної точки зору.

Коли ми дісталися квартири Ремера, що складалася з кількох ошатних кімнат у багатому особняку, художник одразу ж поставив на стілець перед канапою свої теки, посадив мене поруч із собою і почав перевертати і встановлювати один за одним найбільш варті уваги та найцінніші зі своїх етюдів. Усе це були великі італійські замальовки на товстому, грубозернистому папері, зроблені аквареллю, але зовсім новим для мене способом, невідомими мені сміливими та дотепними засобами. У цих малюнках було стільки ж гармонії й аромату, скільки ясності й сили, а головне – кожен мазок доводив, що вони написані з натури. Я не знав, що мене більше тішить – блискуча і захоплива майстерність трактування чи самі зображені предмети, бо від сильних, темних груп кипарисів навколо римських вілл, від прекрасних Сабінських гір до руїн Пестума, до блискучої Неаполітанської затоки та берегів Сицилії з їх невиразними контурами переді мною вставала картина за картиною з усіма дорогоцінними ознаками часу, місця і сонця, під яким вони виникли. Мальовничі монастирі та за5мки блищали у променях цього сонця на гірських схилах, небо і море спочивали у глибокій синяві або у веселому сріблястому сяйві, і тим же сріблястим сяйвом був залитий розкішний і благородний рослинний світ із його класично простими та все ж досконалими формами. І тут же співали і дзвеніли італійські імена, коли Ремер називав предмети і висловлював зауваження про їх характер і стан. Час від часу, підводячи очі від аркушів і оглядаючись на всі боки, я помічав у кімнаті різні предмети – червону шапочку неаполітанського рибалки, римський складаний ніж, нитку коралів або срібну шпильку для зачіски; потім я уважно і захоплено придивлявся до мого нового покровителя, до його білого жилета, до його манжетів; і лише коли він перевертав аркуш, мій погляд повертався до малюнка, щоб іще раз побіжно оглянути його, перш ніж з’явиться наступний.