Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Вона розімкнула свої оголені білі руки, але зробила це так дивно, так безсило, що у мене перехопило подих, і я відчув, як нестерпно боляче мені розлучатися з Юдіф. Я рушив до неї й знову хотів упасти в її обійми, але вона стрімко підвелася, ще раз поцілувала мене і, раптом відштовхнувши від себе, тихо сказала:

– Ну, збирайся, саме час іти додому!

Украй осоромлений, я заходився шукати свій капелюх і так поспішно зібрався, що Юдіф, голосно сміючись, ледве встигала за мною, щоб відчинити мені двері.

– Стій, – шепнула вона мені в дверях, – вийди з саду через задню хвіртку та обійди село задвірками!

І вона пройшла зі мною по саду, незважаючи на дощ і вітер, який віяв зі страшенною силою. Біля хвіртки вона зупинилася і сказала:

– Послухай-но, ось іще що! У моєму будинку не буває чоловіків, і ти перший, кого я цілувала за тривалий час! Я хочу залишитися вірною тобі, не питай – чому. Я поставила собі за мету випробувати себе, – так мені хочеться. За це я вимагаю, щоб ти приходив до мене завжди, коли живеш на селі, – приходив ночами і таємно. Вдень, на людях, ми поводитимемося так, мовби ми не хочемо й дивитись одне на одного. Я обіцяю тобі, що ти ніколи не відчуватимеш докорів сумління. У житті все піде зовсім не так, як ти собі уявляєш, і, можливо, з Анною теж усе буде по-іншому. Ти в цьому сам переконаєшся. Я тільки хочу тобі сказати, що потім ти радітимеш тому, що приходиш до мене!

– Ніколи не прийду я більше! – крикнув я сердито.

– Тихіше! Не так голосно! – сказала Юдіф, потім вона пильно глянула мені у вічі, так що крізь морок і негоду я вловив гарячий блиск її очей, і вела далі: – Якщо ти мені не присягнешся честю і всіма святими, що з’явишся знову, я зараз же заберу тебе з собою, покладу до себе в ліжко, і ти будеш спати у мене! Клянуся самим Господом Богом, це буде так!

Мені навіть не спало на думку розсміятись і знехтувати цю загрозу. З можливою швидкістю я пробелькотів обіцянку прийти знову й поспішив геть.

Я біг, не знаючи куди. Потоки дощу освіжали мене. Незабаром я вибрався з села і опинився на височині, по якій пішов далі. Світало, слабке ранкове світло пробивалося крізь бурхливу негоду. Я терзав себе гіркими докорами, я відчував себе зовсім розчавленим. І коли я раптом побачив під ногами маленьке озеро та будиночок учителя, який можна було тільки ледве розгледіти під сірим покровом дощу і досвітніх сутінків, – я впав, знесилений, на землю і розридався.

Дощ лив на мене не перестаючи, вітер поривами свистів над головою й понуро завивав у деревах, – я лежав і плакав, як дитина. Нікому не дорікав я, тільки самому собі, й навіть не подумував про те, щоб приписати Юдіфі якусь провину. Я відчував, що все моє єство розривається на дві частини, я хотів сховатися в Анни від Юдіфі та в Юдіфі від Анни. Але я дав собі обітницю ніколи більше не ходити до Юдіфі та порушити тим самим свою клятву, бо безмежно співчував Анні, яка спала мирним сном там, унизу, в цій сірій і мокрій низині. Нарешті я зібрався з силами і пішов униз, у напрямку до села. Я глянув на дим, що шугав із верхів і рваними хмарками розповзався під дощем. Дещо заспокоївшись, я почав думати про те, як у будинку мого дядька пояснити моє зникнення на цілу ніч, і вирішив сказати, що збився з дороги та проблукав до ранку. З часів дитинства вперше мені довелось удатися до брехні в ім’я певної мети; ось уже кілька років, як я не знав, що значить брехати, і думка про це змусила мене відчути себе так, ніби мене вигнали з чарівного саду, в якому я був деякий час бажаним гостем.

Спав я до полудня – міцно і без сновидінь. Коли я отямився, все ще віяв теплий південний вітер і дощ не припинявся. Виглянувши у вікно, я побачив, як вище і нижче по долині сотні людей трудилися біля води, відновлюючи греблі та загати, – в горах мусило розтанути багато снігу, і слід було очікувати великого паводку. Річечка вже сильно розшумілась і стала сірувато-жовтою. Нашому будинку ніщо не загрожувало: він стояв на відгородженому надійною дамбою річковому рукаві, який гнав млин. Усі чоловіки пішли на роботу – рятувати луки, і за столом зі мною сиділи самі жінки. Пізніше вийшов і я і дививсь, як ці люди віддаються своїй справі з такою ж бадьорою енергією, з якою вчора віддавалися задоволенню. Вони вовтузилися з землею, деревом і камінням, стояли по коліна у воді та твані, махали сокирами, переносили фашини й балки, і коли восьмеро людей ішли, підпираючи плечем важку, довгу колоду, можна було подумати, що вони затіяли нову ходу; вся відмінність од вчорашнього полягала в тому, що не видно було димливих люльок. Я міг тут мало чим допомогти і тільки плутався у людей під ногами. Тому, пройшовши трохи берегом, я повернувся верхи через село і під час цієї прогулянки всюди спостерігав звичайну кипучу діяльність. Хто не був задіяний біля води, виїхав у ліс, щоб і там швидко покінчити з роботою, а на одній із селянських нив я помітив чоловіка, який орав так спокійно й зосереджено, наче він не провів святкової ночі й немов місцям цим не загрожувала ніяка небезпека. Я соромився того, що один блукаю так бездіяльно та безцільно, й тільки для того, щоб покінчити з цим, вирішив негайно повернутися в місто. Щоправда, я там нічого особливого не втрачав, і моя ніким не спрямовувана недолуга робота не уявлялася мені в цю мить привабливим притулком, мало того – вона здавалася нікчемною та пустою, але позаяк уже вечоріло й мені треба було крокувати по грязюці та під дощем до темряви, я, піддавшись аскетичному пориву, почав розглядати цю подорож як благо і, незважаючи на всі умовляння родичів, негайно зібрався в дорогу.