Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Брати милосердя зовсім протверезіли за своїми політичними суперечками і, хоча час уже давно перевалив за північ, звеліли знову наповнити пляшки вином. Але тут раптово підвелась Юдіф і заявила:

– Жінкам і молодикам час додому! Чи не хочете піти зі мною, племінничку, адже ми з вами попутники?

Я погодивсь, але сказав, що маю спочатку розшукати моїх родичів, які, ймовірно, також підуть із нами.

– Вони давно пішли, – зауважила Юдіф, – час уже пізній. Якби я не думала, що ми підемо разом, я давно була б удома.

– Ого! – закричали бражники. – Нібито нас тут немає! Ми всі підемо вас проводжати! Нехай ніхто не посміє сказати, що у Юдіфі немає на вибір будь-яких молодців у проводжаті!

Вони підвелись, але спершу вирішили ще розпити знову принесене вино, а Юдіф тим часом поманила мене і в дверях сказала:

– Ми цих героїв пошиємо в дурні!

На вулиці я переконався, що зала, де танцювали мої двоюрідні брати і сестри, поринула в темряву, і зустрічні підтвердили, що вони вже вдома. Отже, я мусив іти за Юдіф; вона вивела мене через темний провулок у поле, а потім польовими стежками на дорогу; четверо братів сильно відстали від нас, і ми чули, як вони щось кричали нам здалеку. Ми йшли швидко, причому я рухався за декілька кроків за нею і хоча з удаваною байдужістю відставав, проте намагався не упустити відзвуків її твердих і все ж легких кроків і жадібно прислухався до ледве помітного шелестіння її сукні. Ніч була темна, але від обрисів її постаті йшла така жіночність, стільки впевненості та сили було в її рухах, що я брів за нею, немов сп’янілий, і щохвилини зиркав на неї, на кшталт сторопілого подорожнього, поряд із яким крокує по дорозі польовий привид. І подібно до того як подорожній у нападі страху закликає всю силу своєї християнської віри на захист від тіні, що лякає його, так і я під час цього повного спокус шляху закликав собі на допомогу всю гордість своєї цнотливості та безгрішності. Юдіф говорила про братів милосердя, сміялася з них, без усякого збентеження розповідала про дурниці, які робив один із них, намагаючись її переслідувати, й запитала мене, чи вірно, що в давнину була богиня, названа іменем нічного світила. Принаймні їй так здавалося, коли вона прочитала цю пісеньку в книзі. А пісня ж, сказала вона, влучила нахабі в самісіньке око, – чи не так? Потім вона раптом запитала, з чого це я так загордився, чому стільки часу не дивився в її бік і не заходив до неї. Я спробував було виправдатися тим, що вона не підтримує відносин із родиною мого дядька, а тому й у мене не було приводу зустрічатися з нею.

– Та що там! – сказала вона. – Ви ж по праву родича можете до мене заходити, якщо вам хочеться! У ті часи, коли ви були зовсім хлопчиком, ви мене дуже любили, і я відтоді трошки вас люблю. Але тепер у вас з’явилася подружка, в яку ви закохані, і ви гадаєте, що вам не можна вже і поглянути на іншу жінку?

– У мене – подружка? – запитав я, а коли Юдіф повторила своє твердження і назвала Анну, я заходився це рішуче заперечувати.

Тим часом ми увійшли в село, на вулицях якого ще гуляли молоді люди та чулися гучні голоси, Юдіф хотіла уникнути зустрічі з ними, і хоча звідси я міг звернути додому, я відразу ж підкорився їй, як тільки вона взяла мене за руку й повела між огорожами та парканами до свого будинку. Нещодавно вона продала своє поле і зберегла тільки чудовий сад біля будинку, в якому жила тепер самотою. Збентеженість, викликана вином, все зростала, особливо коли ми почали пробиратися по вузьких доріжках. А коли ми підійшли до будинку і Юдіф сказала: «Заходьте, я зварю кави», – і ми ввійшли, і Юдіф зачинила за собою двері на засув, серце моє забилося від несвідомого страху, хоча в той же час я радів усій цій пригоді й думав про те, як вийти з неї з честю, не осоромившись. Про Анну я зовсім не згадував, кров моя вирувала й затьмарила її образ; єдине, що ще світилось у темряві, це зірка мого марнославства. Бо, якщо вірно розібратися в моїх почуттях, я думав тільки про самого себе і хотів випробувати свою стійкість. Мушу, одначе, зізнатися, що мною керувало якесь своєрідне романтичне почуття обов’язку, що змушувало сміливо йти назустріч кожному незвичайному випробуванню. І ось, тільки-но Юдіф запалила світло й яскравим вогнем розгорілася піч, я відчув, що від мого хвилювання і солодкого жаху не залишилось і сліду. Я сів біля печі, весело розмовляючи з жінкою, і, дивлячись на її обличчя, освітлене полум’ям вогнища, гордо думав, що з цією загрозою можна безпечно гратись. Я мріяв опинитися в тому ж стані, в якому був два роки тому, коли розплітав і заплітав її волосся. Кавник зі свистом закипів, і Юдіф вийшла в спальню, щоб зняти хустку та недільну сукню. Вона повернулася в білому халатику – білосніжне полотно оголювало її руки та сліпуче прекрасні плечі. Я відразу ж знову відчув замішання, у мене рябіло в очах, і лише поступово мій гарячковий погляд почав звикати до краси та спокою її рухів. Іще хлопчиком я один чи два рази спостерігав її в такому вигляді, – тоді вона, одягаючись, не звертала на мене ніякої уваги й хоча я тепер дивився на неї зовсім інакше, ця сніжна білизна5 здавалася такою ж безпорочно чистою; до того ж Юдіф рухалася так упевнено й вільно, що впевненість ця передалася й мені. Вона принесла каву, сіла біля мене і, розкривши молитовник, сказала: