Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Але блискавка, грім та потоки дощу обрушилися з новою силою і змусили підглядачів піти від вікна. Ми чули, як вони струшували воду з каптурів і розбігалися врізнобіч, аби шукати прихистку в селі, – всі вони жили далеко звідси. Їх голоси вже змовкли, а ми все ще сиділи на ліжку та прислухалися до шуму грози, від якої весь будинок тремтів так, що я ніяк не міг зрозуміти, чи продовжує мене самого бити дрож. Тільки для того, щоб придушити це гнітюче тремтіння, я обійняв Юдіф і поцілував її в губи. Вона відповіла на мій поцілунок міцним і гарячим поцілунком. Але потім відразу ж вивільнилася з моїх обіймів і, відсторонюючись, сказала:

– Щастя буває тільки одне, воно нероздільне! Я не дозволю тобі довше залишатися тут, якщо ти не визнаєш, що ви з донькою вчителя кохаєте одне одного! Ти ж знаєш – брехня губить усе на світі!

Тоді я став без приховування розповідати їй від початку до кінця всю історію моїх відносин із Анною, з’єднуючи спокійну розповідь про Анну з описом своїх почуттів до неї. Я розповів Юдіфі в подробицях також історію минулого дня та поскаржився їй на боязкість і нерішучість, які завжди вставали між мною й Анною. Після того як я довго розповідав і скаржився їй, вона нічого мені не відповіла, але запитала:

– А як ти дивишся на те, що сидиш тут у мене?

Збентежений і осоромлений, я почав шукати слова, щоб відповісти. Нарешті я сказав, боячись:

– Та ти ж привела мене сюди!

– Це вірно, – відповіла Юдіф, – але пішов би ти з будь-якою іншою красивою жінкою, яка б тебе поманила? Подумай про це!

Я і справді подумав, а потім рішучим тоном сказав:

– Ні, ні з ким більше!

– Значить, ти мене теж трошки любиш? – вела далі Юдіф.

Тепер я зовсім розгубився: сказати «так» означало здійснити першу справжню зраду, я це відчував дуже чітко, – і все ж, коли я спробував чесно подумати, я зрозумів, що мені ще важче сказати «ні». Після деяких вагань я мовив:

– Так… але не так, як Анну!..

– А як же?

Я рвучко обійняв її та, гладячи її волосся й пестячи, вів далі:

– Бачиш… Для Анни я готовий на все, я готовий підкоритися кожному її знаку! Я хочу бути для неї гідним і вірним чоловіком, в усьому таким чистим і ясним, аби вона могла бачити мене наскрізь, як кристал! Я хочу, щоб думка про неї супроводжувала всі мої вчинки, щоб вона, навіть якщо я її більше ніколи не побачу, на віки вічні жила в моїй душі! Всього цього я не міг би зробити заради тебе! І все ж я всім серцем тебе люблю, і якби ти на доказ цього зажадала, щоб я відкрив свої груди і дав тобі встромити в них ніж, я б не задумався ні на мить, і нехай би моя кров крапля за краплею стікала на твої коліна!

Я сам злякався цих слів, але зараз же зрозумів, що в них немає перебільшення, що вони цілком відповідають тим почуттям, які я здавна несвідомо відчував до Юдіфі.

Припинивши раптово свої пестощі, я затримав руку на її щоці й зауважив, що по ній тихо стікає сльоза. Важко зітхнувши, вона сказала:

– Навіщо ж мені твоя кров!.. Ні, ніколи ще жоден чоловік не говорив мені, що він хоче бути переді мною вірним, чистим і ясним, а я ж люблю правду, як саму себе!

– Але я все ж не міг би бути всерйоз твоїм коханцем або навіть чоловіком! – сказав я з тугою в голосі.

– О, це я добре знаю, це мені й на думку не спадає! – заперечила Юдіф. – Я хочу, щоб ти правильно мене розумів. Я заманила тебе сюди, по-перше, тому, що мені хотілося цілуватись, я зараз це й буду робити, – ти мені для цього дуже підходиш! По-друге, я хотіла трошки зайнятися вихованням такого зарозумілого хлопчиська, як ти. І, по-третє, мені приносить задоволення, через брак іншого, любити в тобі того чоловіка, який іще не вийшов на білий світ, але якого я вгадала в тобі ще з дитячих років.

Вона схопила мене і почала цілувати, і мене огорнув такий жар, що я, прагнучи остудити його, цілував, утримував і знову цілував її вологі губи. Цілуючи Анну, я почувався так, мовби доторкнувся губами до свіжої троянди. Тепер же, коли я цілував гарячий, пружний рот Юдіфі, якесь таємниче, запашне дихання виходило від цієї красивої і сильної жінки та вливалося в мене живими струменями. Це розходження було таким відчутним, що в розпалі найжагучіших поцілунків, коли Юдіф шепнула майже подумки: «Чи думаєш ти тепер про свою подружку?» – я раптом відчув, як наді мною зійшла тиха зірка Анни.

– Так, – відповів я, – так! А тепер я йду!

Я спробував вивільнитися з її обіймів.

– Ну, якщо так, іди! – сказала вона й усміхнулася ледь помітною усмішкою.