Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Хоч як лютувала негода і хоч яким важким був цей досить довгий шлях, я пройшов його немов по сонячній алеї. У мені прокинулися найрізноманітніші думки. Вони, не перестаючи, гралися загадкою життя, мов золотою кулею, і я був немало здивований, коли раптом опинився в місті. Підійшовши до нашого будинку, я побачив темні вікна та зрозумів, що матінка вже спить. Разом із сусідом, який повертався звідкись, я прослизнув у будинок, пробрався у свою кімнатку, і вранці мати широко розкрила очі, коли несподівано побачила мене перед собою.

Я зараз же помітив, що в нашій кімнаті сталася невелика зміна. Біля стіни стояла канапа, задешево продана матері одним знайомим, який не знав, куди її дівати. Канапа була найпростішою та найлегшою, критою лише солом’яником, білим із зеленим. Все ж це була дуже мила річ. І ось на ній лежала велика в’язка книжок, усі в однакових палітурках, з червоними ярличками та золотими заголовками на корінцях, томиків п’ятдесят, які були кілька разів туго перехоплені міцної мотузкою. Це було повне зібрання творів Ґете; бродячий торговець, який спокушав мене старими виданнями та пожовклими гравюрами і передчасно вводив мене в невеликі борги, приніс сюди ці книги, щоб я подивився їх і купив. За кілька років до того німець, столярний підмайстер, який лагодив щось у нас в кімнаті, випадково зронив: «Помер великий Ґете», – і ці слова потім невідступно звучали в мені. Покійний, який був мені невідомий, проходив майже через усі мої справи та помисли, і здавалося, що до них до всіх прив’язані нитки, кінці яких зникали в його незримій руці. Тепер уже всі ці нитки немов зібралися для мене в незграбному вузлі мотузки, яка обвивала книжки. Я накинувся на нього і квапливо почав розплутувати, коли ж вузол нарешті піддався, золоті плоди славного вісімдесятирічного життя пишно розсипалися по всій канапі, попадали через край на підлогу, і я, обхопивши їх розкинутими руками, ледь утримував усе це багатство. З цієї години я більше від канапи не відходив і читав сорок днів поспіль. За цей час ударили ще раз морози, а потім знову настала весна. Але білий сніг промайнув повз мене, як сон, і я лише смутно, краєм ока бачив його блиск. Насамперед я вхопився за ті томики, в яких, перегорнувши їх, можна було відразу впізнати драматичні твори, потім я почитав вірші, потім узявся за романи, потім за «Італійську подорож», коли ж потік звернув на прозові ниви повсякденної старанності, я вирішив не йти далі, почав знову спочатку й на цей раз зміг охопити поглядом цілі сузір’я, а також побачити, як гармонійно вони розташовуються, і між ними я розгледів окремі зірки, що виблискували дивним блиском, на кшталт «Рейнеке-лиса» або «Бенвенуто Челліні». Так я ще раз проблукавши цим небом, багато перечитав і відкрив насамкінець іще одну зовсім нову яскраву зірку: «Поезія і правда». Не встиг я дочитати цей том, як прийшов торговець і поцікавився, чи залишаю я книжки собі, позаяк з’явився інший покупець. За таких обставин скарб треба було оплатити готівкою, що зараз було понад мої сили. Мати добре бачила, що ці книжки для мене чомусь дуже важливі, але те, що я сорок днів тільки лежав і читав, збентежило її, вона вагалась, а торговець тим часом знову взяв свою мотузку, зв’язав книги разом, закинув їх на спину і відкланявся.

Ніби рій блискучих і співочих духів покинув кімнату, і вона відразу здалася тихою та порожньою; я схопився, озираючись, і міг би уявити себе в могилі, якби не затишний шерех, створюваний спицями для плетіння матері. Я вийшов на повітря. Старовинне місто, скелі, ліс, річка й озеро, різноманітне у своїх формах гірське пасмо були осяяні м’яким світлом березневого сонця, і в той час як мій погляд прагнув охопити все це, я відчував чисту й безтурботну насолоду, раніше невідому мені. То була затята любов до всього, що виникло й існує; вона шанує право і сенс будь-якого явища, відчуває внутрішній зв’язок і глибину світу. Любов ця вища, ніж корисливе викрадання художниками окремих подробиць, яке в кінцевому рахунку завжди призводить до дріб’язковості й непостійності; й вона вища, ніж сприйняття та відбір, викликані примхою чи романтичними пристрастями; тільки вона здатна запалити в людині рівне та незгасне полум’я. Все уявлялося мені тепер новим, прекрасним і чарівним, і я почав бачити і любити не тільки форму, а й зміст, сутність та історію речей. Не можна сказати, щоб на мене так відразу і зійшло прозріння; те, що поступово пробуджувалось у мені, безсумнівно, йшло від тих сорока днів; їх вплив на мене і став головною причиною наступних подій.