Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Подивіться, у мене збереглися всі картинки, які ви мені намалювали!

Ми розглядали ці дитячі вправи одну за одною, і тепер боязкі лінії здавалися мені чимось дивним, якимись забутими знаками безповоротно минулого часу. Я здивувався тому, яка глибока безодня забуття, що розділяє роки юності, та в задумі розглядав ці аркуші. Почерк, яким було тут написано різні вислови, теж був зовсім іншим, ніж нинішній, і нагадував про мою шкільну пору. Невпевнені літери сумно дивилися на мене; Юдіф уважно поглянула на той же малюнок, що і я, потім вона раптово подивилася мені у вічі, обняла мене за шию і сказала:

– Ти все той же, що й тоді! Про що ти думаєш?

– Не знаю, – відповів я.

– Але ж я, – вела вона далі, – готова з’їсти тебе живцем, коли ти так сидиш і дивишся у простір. – І вона ще міцніше притиснула мене до себе.

– Чому ж? – запитав я.

– Я сама добре не розумію, але мені так нудно серед людей, що радієш, коли можна подумати про щось інше. Мене тягне до чогось невідомого, але я так мало знаю і думаю все про одне й те ж. Коли я бачу тебе таким задумливим, мені починає здаватися, що ти міркуєш саме про те, про що й мені б дуже хотілося думати. Мені завжди здається, що можна бути дуже щасливим, якщо жити на світі з такими таємними думками, як у тебе!

Нічого подібного мені ще ніколи не доводилося чути. Хоча я чудово розумів, як помиляється Юдіф, настільки високо оцінюючи мої таємні думки, й так густо почервонів від ніяковості, що мені здавалось – я обпалю її біле плече своєю палаючою щокою, я все ж упивався кожним словом цих солодких лестощів; очі мої були спрямовані на її груди, чисті й суворі лінії яких вимальовувалися під тонким полотном, – вона була так близько від мене і, здавалося, сяяла вічною обіцянкою щастя. Юдіф і не здогадувалася, наскільки спокійно та затишно, трохи сумно і в той же час радісно було мені біля неї. Я відчував себе поза часом.

У цю мить ми були обоє однаково зрілими чи однаково юними, і серце моє охопило таке почуття, мовби я в ту хвилину зазнавав цього спокою в нагороду за все горе та всі болісні зусилля, які мене ще очікували в житті. Ця мить була настільки прекрасною, що мене навіть не злякало, коли Юдіф, гортаючи свій пісенник, витягла з нього складений учетверо аркуш, розгорнула його й показала мені, а я довго згадував і нарешті впізнав у ньому той саме любовний лист Анні, який я колись довірив хвилям.

– Іще заперечуватимеш, що ця мила дівчина – твоя подружка? – запитала вона, і я вдруге став рішуче все заперечувати, заявляючи, що цей аркуш не що інше, як забута дитяча витівка.

У цю хвилину за вікном почулися голоси, – чотири брати милосердя дісталися будинку Юдіфі. Вона негайно ж задмухала вогонь, і ми опинилися в темряві. Але брати не пішли, вони почали вимагати, щоб їх впустили.

– Відчиніть, красуне Юдіф, – кричали вони, – почастуєте нас чашкою гарячої кави! Ми будемо поводитися пристойно і ще про дещо поговоримо! Відчиніть же в нагороду за те, що ви нас обдурили! Сьогодні Масляна, – з цієї нагоди ви можете без побоювання прихистити чотирьох знаменитих товаришів по чарці!

Ми сиділи мовчки і не рухаючись; великі краплі дощу барабанили по склу, спалахували зірниці, та далеко гуркотів грім, немов у травні або червні. Щоб умовити Юдіф, четверо п’яниць з глузливою старанністю взялися на чотири голоси співати пісню, а в хмелю голоси їх і справді мовби вібрували від хвилювання. Коли і це не допомогло, вони взялися люто лаятись, а один із них потягнувся до вікна, щоб заглянути в темну кімнату. Ми відразу ж помітили гостроверхий каптур, що з’явився біля вікна. У цей момент вдарила блискавка, освітила кімнату і лазутчик негайно ж виявив Юдіф завдяки її білому одягу.

– Проклята відьма не спить і нахабно сидить за столом! – крикнув він приглушеним голосом своїм товаришам. І знизу почувся голос:

– Дай-но і мені подивитися!

Але поки вони змінювались і в кімнаті знову настала темрява, Юдіф швидко метнулася до ліжка, схопила з неї біле покривало й кинула його на стілець, після чого безшумно прихилила мене до ліжка, якого з вікна не було видно. Коли нова, ще більш сильна блискавка знову освітила кімнату один із братів, утупившись у стілець, ніби дуло двостволки, гукнув униз:

– Та це не вона, це якесь біле покривало. Посуд із-під кави стоїть на столі, й молитовник лежить поряд. Відьма, виявляється, побожна – хто б міг подумати!

Тим часом Юдіф шепотіла мені на вухо:

– Цей пройдисвіт обов’язково б тебе помітив, якби ми залишилися сидіти біля столу!