Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Коли ми покінчили з цією текою, Ремер дозволяв мені нашвидку зазирнути і в інші; одна з них містила безліч виконаних у фарбах деталей до картин, інша – кілька олівцевих начерків, третя – тільки те, що мало відношення до моря, судноплавства та рибальства, четверта, врешті, – різні явища природи та чудеса забарвлення, як Блакитний грот, незвичайні конфігурації хмар, виверження Везувію, палаючі каскади лави і так далі. Потім, провівши мене до іншої кімнати, він показав мені те, над чим працював тепер, – досить велику картину, що зображувала сади навколо вілли д’Есте. Гігантські темні кипариси височіли над трепетними виноградними лозами та лавровими кущами, над мармуровими фонтанами та балюстрадою, що потопала в квітах, до неї припала самотня фігура – Аріосто в чорному лицарському вбранні та зі шпагою. Далі видно було будинки й дерева Тіволі, овіяні пахощами, а за ними відкривався широкий простір полів, залитих вечірнім пурпуром, в якому на самісінькому обрії плавав купол Святого Петра.

– На сьогодні досить! – сказав Ремер. – Приходьте частіше хоч щодня, якщо буде охота. Приносьте свої роботи, можливо, я дам вам скопіювати дещо. Тоді ви засвоїте легшу та доцільнішу техніку.

З найбільшою вдячністю і шанобливістю я попрощався з ним і підстрибом подався додому. Там я найкрасномовнішими словами розповів матері про свою дивовижну та щасливу пригоду й не забув зобразити незнайомого важливого пана і художника в усій красі, на яку я був здатний; я був радий, що нарешті можу вказати їй на приклад блискучого успіху, який утішив би її в невизначеності мого власного майбутнього, тим більше що й Ремер вийшов із убогого розплідника Хаберзаата. Одначе сімнадцять років, які Ремер мав провести на чужині, щоб домогтися таких досягнень, не викликали у матінки ніякого захоплення; крім того, вона вважала добробут незнайомця далеко не доведеним, якщо він повернувся на батьківщину такий самотній і нікому не відомий. Але у мене був інший, таємний доказ того, що надії мої обґрунтовані: адже Ремер з’явився відразу ж після того, як я сотворив молитву, а я, незважаючи на моє бунтарство проти церкви, все ще був неабияким містиком, коли справа стосувалася мого особистого благополуччя.

Матері я про це нічого не сказав. Перш за все між нами не було заведено занадто розводитися на такі теми; а потім, хоча мати і твердо сподівалася на допомогу Божу, їй не сподобалося б, якби я почав розписувати таку надзвичайну й ефектну пригоду. Вона була задоволена і тим, що ми, по Божій волі, не залишалися без шматка хліба і що в скрутну хвилину в прикрості своїй вона завжди могла звернутися до допомоги з неба; тому вона, ймовірно, не без глузування спинила б мене; це тим більше спонукало мене весь вечір роздумувати над подією, і я мушу зізнатися, що відчуття у мене було двоїсте. Я не міг звільнитися від уявлення про якийсь довгий дріт, за який незнайомець нібито був притягнутий за моїм благанням, але випадковість, як щось протилежне цьому безглуздому уявленню, була мені ще менш до вподоби, бо тепер я не міг навіть подумати про те, що все це могло і не статися. Відтоді я звик запам’ятовувати такі щасливі події (а також і сумні, коли я схильний був бачити в них покарання за скоєний мною гріх) як непорушні факти і дякувати за них Господа, не уявляючи, одначе, що все сталося саме заради мене. Але щоразу, коли я не бачу виходу зі скрути, я не можу втриматися від того, щоб не шукати рішення в молитві, щоб не вбачати причину ударів долі в моїх провинах і щоб не давати обітниці виправлення.

Палаючи нетерпінням, я виждав один день, а наступного пішов до Ремера з цілим вантажем моїх колишніх робіт. Він прийняв мене з люб’язною запобігливістю, уважно та співчутливо розглянув мої малюнки. При цьому він не скупився на цінні поради, а коли ми завершили, сказав, що перш за все я маю звільнитися від своєї старої безпорадної манери, тому що так я не зроблю нічого путнього. Я маю старанно малювати з натури м’яким олівцем і почати з того, щоб засвоїти його, Ремера, манеру, в чому він мені охоче допоможе. Він відшукав у своїх теках кілька простих етюдів олівцем та фарбами, які я мав скопіювати на пробу, і коли після цього я хотів попрощатися, він сказав:

– Та ви посидьте тут іще годинку! За ранок ви однаково вже нічого не зробите. Постежите за моєю роботою, і ми побалакаємо!

Я охоче погодився, прислухався до тих зауважень, які він робив із приводу своєї роботи, і вперше спостерігав, як просто, вільно і впевнено працює майстер. Переді мною засяяло нове світло, і коли я уявляв собі, як я працював у моїй колишній манері, мені починало здаватися, що до цього дня я тільки плів панчохи або робив щось подібне.