Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Швидко скопіював я отримані від Ремера аркуші, працюючи так весело й удачливо, як це буває з першого розгону. А коли я приніс їх йому, він сказав:

– Ну що ж, справа йде відмінно! Дуже добре!

Погода того дня була прекрасна, і він запросив мене на прогулянку, під час якої пов’язував те, чого я вже навчився в його оселі, з живою природою, а в проміжках звіряв мені свої думки про інші речі, людей і події – то суворо-критично, то жартівливо, і я побачив, що відразу придбав надійного вчителя і цікавого, ввічливого друга.

У мене виникла потреба незмінно бути біля нього, і я все частіше користувався дозволом його відвідувати. І ось одного разу, ґрунтовно і вже дещо суворіше проглянувши мою роботу, він сказав мені:

– Вам було б корисно ще деякий час перебувати повністю під керівництвом викладача; та й мене б тішило і розважило, якби я міг запропонувати вам свої послуги. Але мої обставини, на жаль, не такі, щоб я міг навчати вас без будь-якої винагороди – хіба тільки у вас зовсім немає для цього коштів. Порадьтеся з вашою матінкою, чи не погодиться вона дещо витрачати щомісяця на цю справу. Я ще якийсь час пробуду тут і сподіваюся за півроку настільки просунути вас уперед, аби згодом ви стали більш підготовленим і самі були в змозі знайти собі заробіток, коли підете подорожувати. Ви б приходили щоранку о 8:00 і весь день працювали у мене.

Я не міг бажати нічого кращого і щодуху пустився додому повідомити матері про цю пропозицію. Одначе вона не вхопилася за неї, як я, і, позаяк ішлося про витрату чималих коштів, а значну частину суми, сплаченої Хаберзаату, я і сам вважав викинутою на вітер, вона спершу пішла просити поради у того поважного пана, в якого вже колись побувала. Матінка розраховувала, що цей чоловік, в усякому разі, знатиме, чи дійсно Ремер такий шанований і знаменитий художник, за якого я його ретельно видаю. Порадник знизав плечима і, щоправда, визнав, що Ремер як художник талановитий і його хвалять за кордоном, але про його особистість відгукнувся туманно: про нього не говорять гарного, але докладніше нічого не відомо, нам, мовляв, краще бути з ним насторожі. В усякому разі, він пред’являє занадто великі вимоги, наше місто ж не Рим і не Париж, і взагалі було б доцільніше зберегти ці кошти для моїх мандрівок; а в дорогу мені потрібно вирушити якомога скоріше, щоб самому все побачити й оволодіти тим, чим володіє Ремер.

Слово «мандри» звучало вже не вперше, і його було достатньо, щоб зміцнити матір у рішучості відкладати кожен вільний гріш на моє спорядження. Тому вона повідомила мене про висловлені їй сумніви, щоправда, не надаючи надто великого значення тому, що відносилося до особистості художника. Натяки на його минуле я відкинув з обуренням, позаяк заздалегідь був проти цього озброєний, знаючи з деяких загадкових висловлювань Ремера, що він не в ладах із суспільством і зазнав багато несправедливості. Між нами навіть виробилася для цієї теми особлива мова: я вислуховував його скарги з шанобливим співчуттям і відповідав на них так, мовби сам уже переніс гіркі образи або принаймні мусив їх побоюватися, мовби я готовий був їх стійко зустріти й помститися разом і за себе і за нього. Якщо Ремер потім стримував мене і нагадував, що я не можу знати людей краще, ніж він, мені доводилося миритися з цим, і він із поважним виглядом повчав мене, з чого потрібно починати, щоб поставити себе належним чином, але я при цьому все-таки погано розумів, про що, власне, йдеться і в чому полягають його образи.

Я швидко прийняв рішення і сказав матінці, що хочу принести в жертву мистецтву те золото, яке ще залишалося в моїй колись розграбованій скарбничці. На це вона нічого не могла заперечити. Отже, я взяв медаль і кілька збережених дукатів і відніс усе це золотареві. Той сплатив мені сріблом, і я, прийшовши з грошима до Ремера, сказав йому, що можу витратити лише цю суму і хотів би за її рахунок користуватися не менше чотирьох місяців його викладанням. Він запобігливо відповів, що його побажання не треба розуміти так уже буквально. Якщо я роблю, що можу, як і личить учневі художника, за ним діло не стане – він теж, поки живе тут, робитиме все, що в його силах, і я можу прийти і почати з завтрашнього ж ранку.

Так я з найбільшим задоволенням влаштувався у нього. Першого і наступного дня заняття йшли досить приємно та спокійно, але вже з третього дня Ремер заспівав зовсім на інший лад: налаштувавшись раптом надзвичайно критично і суворо, він почав безжально ганити мою роботу і доводив мені, що я не тільки нічого ще не вмію, але що я до того ж недбалий і неуважний. Це здалося мені надзвичайно дивним; я трохи підтягнувся, але похвали за це не дочекався. Навпаки, Ремер ставав усе суворішим та насмішкуватішим і осуд свій утілював далеко не в найввічливіші вислови. Тоді я серйозніше опанував себе, але й закиди стали серйознішими, вони гнобили мене, і, зрештою, зовсім пригнічений і принижений, я взявся при кожному штриху гарненько оглядати місце, куди він мав лягти, і то клав його ніжно та обережно, то після короткого вагання кидав на щастя, як гральну кістку, і намагався при цьому робити все точно так, як вимагав Ремер. Так я все ж потроху вийшов у більш вільний фарватер і тихенько поплив до своєї мети – непогано виконаного малюнка. Але хитрун помітив мій намір і несподівано ускладнив мої завдання. Мої біди почалися заново, і критика маестро розцвіла пишніше, ніж до цього. І знову я ціною великих зусиль почав наближатися до відносної бездоганності й знову був відкинутий назад іще більш важким завданням, замість того щоб, як я сподівався, хоч деякий час спочивати на лаврах досягнутого. Так Ремер кілька місяців тримав мене в підпорядкуванні, але таємничі розмови про завдані йому образи та про інші такі речі тривали, – закінчивши денну працю або вирушаючи на прогулянку, ми спілкувались, як і раніше. Так утворилися досить дивні стосунки. Іноді посеред змістовної дружньої бесіди Ремер раптово нападав на мене: