Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я не знав, що мені сказати й як висловити своє співчуття; але я густо почервонів, мені було соромно, що я теж не хворий. Анна при словах батька з усмішкою подивилася на мене, ніби їй було шкода мене за те, що мені доводиться вислуховувати такі неприємні слова.

Після обіду вчитель попросив показати йому що-небудь із моїх робіт, я приніс товсту теку й почав розповідати про мого маестро. Але в гостя було мало часу, і він незабаром пішов у різних справах і за покупками. Матінка пішла з ним, і я залишився наодинці з Анною. Сидячи на плетеній канапі, вона продовжувала уважно розглядати мої роботи, а я розкладав перед нею малюнки та пояснював їх. У той час як вона дивилася на мої пейзажі, я поглядав на неї, – іноді мені доводилося нахилятись до неї, іноді ми подовгу тримали разом якийсь аркуш, але ніяких інших виявів ніжності між нами не було, бо в той час, як я бачив у ній якусь нову істоту й навіть здалеку боявся образити її, вона дарувала свою увагу та свою радість тільки моїм роботам, не бажаючи розлучатися з ними, на мене ж поглядала тільки мигцем.

Раптом вона сказала:

– Тітонька звеліла тобі передати, щоб ти зараз же приїхав разом із нами, а то вона розсердиться! Поїдеш?

– Так, тепер я вже можу! – відповів я і додав: – Що, власне, з тобою?

– Ах, я й сама не знаю! Я завжди втомлююсь, іноді мені буває не по собі. Інші стривожені цим більше, ніж я сама!

Матінка і вчитель повернулися; крім неприємних пакетів із аптеки, які батько Анни з прихованим зітханням поклав на стіл, він приніс їй подарунки: тонких тканин на сукні, велику теплу шаль і золотий годинник, – наче цими цінними, розрахованими на тривале користування речами він хотів змусити долю повернути на краще. Анна злякалася, побачивши такі дорогі речі, але вчитель сказав, що вона давно заслужила їх, а невеличка купка грошей не має для нього ніякої ціни, якщо він не може витратити їх, аби хоч трохи втішити свою доньку.

Мабуть, він був задоволений, що я поїду з ними; матінка теж дивилася на це схвально і приготувала мені потрібні речі, поки я ходив у готель за візком, який було там залишено. Анна була чарівна, коли, тепло загорнувшись і під вуаллю, сіла поруч з учителем. Я зайняв переднє місце і взяв віжки, щоб правити вгодованою конячкою, що нетерпляче рила копитом землю. Матінка довго ще не відходила від візка, все знову і знову пропонуючи вчителю всіляку допомогу і висловлюючи готовність, якщо знадобиться, приїхати і доглядати за Анною. Сусіди виглядали з вікон, через що безмірно росло моє марнославство; нарешті я торкнув коня і покотив по вузькій вулиці з моїми милими супутниками.

Осінній день, який уже хилився до вечора, заливав усе навколо сонячним блиском. Ми їхали селами, полями, бачили гаї та пагорби, які тонули в трепетному серпанку, чули далеко звуки мисливських рогів, зустрічали скрізь вервечки возів, навантажених плодами осені. Тут люди готували корзини для збору винограду та збивали великі чани; там рядами стояли на полях, викопуючи із землі картоплю. В інших місцях вони переорювали свої ниви, і навколо орача збиралася вся родина, приваблена осіннім сонцем. Усе було сповнене життя і бадьорого руху. Погода стояла така тепла, що Анна відкинула зелену вуаль і показала миле своє обличчя. Ми всі троє забули, чому, власне, їдемо по цих дорогах, учитель був говіркий і розповідав усякі історії про місця, які ми проїжджали, показував нам будинки, де жили відомі люди, чиї охайні, багаті садиби свідчили про мудру хазяйновитість їх власників. У деяких із них теж були гарненькі дочки; проносячись стороною, ми намагалися побачити їх, і, якщо це вдавалось, Анна кланялась їм зі скромною гідністю дівчини, що сама є чарівною квіткою своєї країни.

Сутінки згустилися значно раніше, ніж ми дісталися мети, і в темряві я раптом згадав, що дав Юдіфі обіцянку відвідувати її щоразу, як мені випаде бути в селі. Анна знову закуталась і опустила вуаль, і я тепер сидів біля неї, оскільки вчитель, який краще знав дорогу, взяв у мене віжки. Темрява зробила нас мовчазнішими, і в мене був час подумати, як мені бути.

Чим більш неможливим здавалося мені стримати обіцянку, тим менш я був здатний хоча б у думках образити те створіння, яке перебувало біля мене і тепер легко до мене пригорнулося, тим наполегливіше складалося переконання, що я таки не можу порушити слово, бо, тільки повіривши йому, Юдіф відпустила мене тієї ночі. І я не забарився переконати себе, що таке віроломство образить її і завдасть їй болю. Ні за що на світі я саме перед нею не хотів би опинитися в ролі негідного чоловіка, в ролі людини, яка зі страху дає обіцянку, а потім зі страху ж її порушує. Тут я знайшов дуже, як мені здавалося, розумний вихід, – він мусив принаймні виправдати мене перед самим собою. Варто було мені оселитись у вчителя, і я вже не жив у селі; а приходячи туди вдень, я не був зобов’язаний бачитися з Юдіф, яка поставила мені умовою лише нічні й таємні відвідування під час мого перебування в селі.