Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Вона добре відпочила, здавалася цілком бадьорою, і пізніше, серед дня, важко було помітити в ній велику відмінність од колишньої Анни. Це дуже потішило мене, і я зібрався в дорогу, щоб завидна дістатися пасторського дому та повернутися звідти, не побоюючись Юдіфі.

Увійшовши в густий туман, я був веселий і не міг не посміятись із придуманої мною своєрідної хитрості, тим більше що я брів під непроникним сірим покровом, як тать уночі. Переваливши через гору, я незабаром досяг села, але тут через туман утратив напрям і опинився серед мережі вузьких садових і лугових стежок, які то приводили мене до якого-небудь віддаленого будинку, то зовсім виводили з села. Було темно, хоч в око стрель. Я весь час чув голоси, не розрізняючи людей, але, з доброї нагоди, нікого не зустрів. Нарешті я дійшов до відчиненої хвіртки і вирішив, увійшовши в неї, перетнути по прямій усі двори, щоб вибратися знову на велику дорогу. Я потрапив у великий, чудовий фруктовий сад, усі дерева якого були обтяжені розкішними стиглими плодами. Але цілком виразно я міг кожної миті розгледіти лише одне дерево; наступні обступали його, напівогорнуті серпанком, а за ними знову змикалася біла стіна туману. І раптом я побачив Юдіф, що йшла мені назустріч. Обома руками вона тримала перед собою велику корзину з яблуками, що злегка потріскувала від чималого вантажу. Збір плодів був, мабуть, єдиною роботою, за яку вона бралася з любов’ю і жаром. Крокуючи по сирій траві, вона злегка підібрала і підіткнула плаття, так що було видно її красиві босі ноги. Волосся її стало важким од вологи, а щоки розрум’янилися на осінньому вітрі. Так вона наближалася, дивлячись на свою корзину, потім побачила мене. Вона зблідла і, швидко поставивши корзину додолу, підбігла, сяючи найсердечнішою та найщирішою радістю, кинулася мені на шию і почала пристрасно цілувати мене в губи. Важко було не відповідати на це, і не відразу мені вдалося відірватися від її грудей.

– Ах, який же ти розумник! – мовила вона з радісним сміхом. – Сьогодні приїхав і відразу ж скористався туманом, аби відвідати мене ще до ночі! Не думала я, що ти на це здатний!

– Ні, – відповів я, дивлячись у землю, – я приїхав учора і живу в учителя, бо Анна хвора. За таких обставин я зовсім не можу бувати у вас!

Юдіф мовчала, схрестивши руки, і дивилася на мене таким проникливим поглядом, що і я мимоволі підвів очі й зустрівся з її очима.

– Значить, ти поводишся ще розумніше, ніж я гадала, – зауважила вона нарешті. – Тільки це тобі мало допоможе! Але позаяк наша бідолаха хвора, я буду справедлива і зміню наша угоду. Туман стоятиме ще принаймні тиждень – щодня він буде триматися по декілька годин. Якщо ти щодня будеш приходити до мене, я звільню тебе від твого нічного обов’язку й одночасно обіцяю ніколи тебе не пестити й навіть зупиняти, якщо ти сам виявиш такі наміри. Але тільки ти мусиш щоразу відповідати мені одним-єдиним слівцем на одне і те ж питання і не брехати при цьому!

– На яке ж питання? – запитав я.

– Це ти побачиш! – озвалася вона. – Ходімо, у мене чудові яблука!

Вона пройшла вперед до однієї з яблунь, гілки та листя якої, здавалося, мали більш благородну будову, ніж у інших дерев, піднялася по драбинці та зірвала кілька плодів гарної форми і забарвлення. Одне з яблук, яке ще дихало вологим ароматом, вона розкусила своїми білими зубами, дала одну половинку мені й почала їсти іншу. Я теж узявся за свою половинку і швидко впорався з нею; вона відзначалася на рідкість свіжим і пряним смаком, і я ледве дочекався, щоб Юдіф розпорядилася так само другим яблуком. Коли ми пригостилися трьома яблуками, в роті у мене було так солодко і свіжо, що я мусив стримуватися, щоб не розцілувати Юдіф і не додати таким чином до солодощі яблука ще й солодкість її вуст. Вона помітила це, розсміялась і сказала:

– Ну, відповідай, я тобі подобаюся?

При цьому вона дивилася мені у вічі, й я, хоча і думав тепер наполегливо про Анну, не міг нічого з собою вдіяти і відповів: «Так!»

– Оце ти і будеш говорити мені щодня! – із задоволенням мовила Юдіф.

Потім вона почала невимушено базікати й запитала:

– Ти, власне, маєш уявлення про те, що з бідною крихіткою?

І коли я відповів, що не можу розібратися в цьому, вона вела далі:

– Кажуть, що нещасну дівчинку з певного часу відвідують дивні сни та передчуття, що вона вже раз чи двічі передбачила речі, які потім дійсно збулися, що часом уві сні, а то й наяву, їй раптом уявляється, чим зараз зайняті або як почуваються люди, що далеко від неї та до яких вона прихильна, що вона тепер дуже набожна і, нарешті, що в неї хворі груди! Я не вірю таким розповідям, але вона, безсумнівно, хвора, і я щиро бажаю їй усякого добра, – я теж люблю її, заради тебе. Але всім нам доводиться терпіти те, що нам судилося! – задумливо додала вона.