Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ні, друже, не так усе це скоро! Я був упевнений, що інакше статися не може. Пора вам тепер стати на власні ноги або, вірніше, почати бачити на власні очі! Зробити непогану копію з хорошого етюду, це ще мало чого варте. Ви думаєте, що це так просто, що можна діставати місяць із неба чужими руками?

І ще багато чого він говорив такого. І знову спалахнула війна – його осуд знову нападав на мою старанність, намагаючись випередити її та підставити їй ніжку. Ремер вирушав за місто разом зі мною і сам писав етюди, так що я весь час був у нього на виду. Тут уже не годилося пускати в хід хитрощі та виверти, які я дозволяв собі у Хаберзаата; Ремер, здавалося, проникав поглядом крізь каміння та дерева й бачив, наскільки сумлінний кожен штрих. Ледве глянувши на яку-небудь гілку, зображену мною, він уже знав, що вона занадто товста або занадто тонка, коли ж я помічав, що врешті-решт могла ж вона вирости й така, він говорив:

– Киньте це! Природа розумна, і їй треба вірити. А крім того, ми добре знаємо такі штучки. Бачили ми таких фокусників! Чи не ви перший намагаєтеся замилити очі природі та своєму вчителю.

Мені потрібно було до кінця використовувати недовге перебування Ремера в нашому місті, а тому я й думати не міг про те, щоб побувати в селі, хоча вже не раз мені передавали звідти привіти й вісті. Але тим більше мріяв я про Анну, коли працював і навколо мене шуміли зелені дерева. Моє навчання тішило мене, – адже воно стосувалось і її; відчуваючи себе набагато багатшим досвідом у порівнянні з минулим роком, я сподівався придбати тепер деяку підставу для сподівань, які сам дозволив собі мати.

Настала осінь, і коли я одного разу опівдні прийшов додому попоїсти, в нашій кімнаті на плетеному дивані лежала чорна шовкова накидка. Радісно здивований, я підійшов ближче, підняв легку, приємну на дотик тканину й розглянув її з усіх боків. Потім поспішив на кухню, – там матінка готувала обід, і не такий, як звичайно. Вона повідомила мене про приїзд учителя і його дочки, але тут же стурбовано додала, що, на жаль, вони прибули сюди не для свого задоволення, а щоб побувати у знаменитого лікаря. Перейшовши до кімнати і накриваючи на стіл, вона в кількох словах пояснила мені, що в Анни з’явилися дивні та тривожні ознаки якоїсь хвороби, що вчитель дуже пригнічений, та й вона, моя мати, – не менше: судячи з усього вигляду бідолашної дівчинки, можна було вважати, що це тендітне створіння довго не протягне.

Я сидів на канапі, міцно тримаючи в руках накидку та з подивом слухаючи ці слова, – вони були для мене такими несподіваними та чужими, що я був більше здивований ними, ніж переляканий. У цю мить відчинилися двері, й увійшли наші гості, настільки ж улюблені нами, наскільки і щиро шановані. Застуканий зненацька, я підвівся, пішов їм назустріч, і тільки збираючись подати Анні руку, помітив, що все ще тримаю її накидку. Вона почервоніла й розсміялась, а я зніяковіло стояв перед нею; вчитель дорікнув мені в тому, що я за все літо жодного разу в них не з’явився; поки ми обмінювалися люб’язностями, я забув про те, що мені розповіла матінка, до того ж ніщо не впадало мені у вічі й не нагадувало про це. І лише коли ми вже сиділи за столом, якась підвищена ласкавість і уважність матінки до Анни змусила мене насторожитись, і тепер я наче почав помічати, що дівчина трохи виросла, але в той же час стала більш ніжною та тендітною. Колір її обличчя був прозорим, а навколо очей, що якось по-особливому блищали то вогником колишніх днів, то глибокою мрійливою задумою, лягла тінь страждань. Вона була жвавою й багато говорила, я ж мовчав, слухав і дивився на неї; вчитель теж був жвавий і взагалі тримався, як зазвичай, бо коли на долю близьких нам людей випадають негаразди та страждання, ми не вдаряємось у плаксивість, а майже з першої миті поводимося з таким же самовладанням і віддаємося такій же зміні надій, страхів та ілюзій, як і самі жертви. Проте він усе ж попросив дочку не занадто багато говорити, а в мене поцікавився, чи знаю я вже про причину їх маленької подорожі, та додав:

– Так, милий Генріху! Моя Анна, мабуть, має намір розхворітись! Але не падаймо духом! Лікар сказав, що поки ще нічого визначити і вжити не можна. Зробивши нам деякі вказівки, він звелів спокійно повертатися до себе і жити там, а не переїжджати сюди, – тамтешнє повітря для Анни сприятливіше. Цей лікар дасть нам листа до нашого лікаря та буде час від часу наїжджати сам, аби спостерігати за хворою.