Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тільки спокій, що становить ритм руху, тримає Всесвіт і визначає справжню людину; світ внутрішньо спокійний, гармонійний і безмовний, і такою має бути людина, якщо хоче його розуміти і сама, як дієва частка світу, відбивати його в образах. Спокій притягує життя, занепокоєння відлякує його; Господь Бог сидить, не подаючи ознак життя, тому світ і рухається навколо нього. До людини мистецтва це застосовне в тому розумінні, що вона має бути скоріше бездіяльно-споглядальною та пропускати явища світу перед своїм поглядом, ніж гнатися за ними, бо той, хто бере участь у святковій ході, не може описати її так, як той, хто стоїть біля дороги. Бездіяльність спостерігача аж ніяк не робить його зайвим або бездіяльним, бо тільки в сприйнятті такого спостерігача зриме набуває повного життя, і якщо він дійсно зрячий, то настане мить, коли він приєднається до ходи зі своїм золотим дзеркалом, подібно до восьмого короля в «Макбеті», показують у дзеркалі своєму ще багатьох інших королів. Та й саме споглядання у спокійного спостерігача не обходиться без зовнішніх дій і зусиль, як і глядачеві святкової ходи нелегко завоювати або утримати хороше місце. У цьому запорука свободи та вірності нашого погляду.

У моїх поглядах на поезію також відбувався переворот. Не знаю, як і коли, але я звик усе, що знаходив у мистецтві корисним, добрим і красивим, називати поетичним, і навіть об’єкти обраної мною професії, кольору та форми я називав не мальовничими, а поетичними, так само як і всі події з життя людей, якщо ці події збуджували мою уяву. Це було, мені здається, правильно, бо один і той же закон робить різні речі поетичними або достойними відображення; але де в чому, що досі я називав поетичним мені довелося розчаруватися, – тепер я дізнався, що незрозуміле та неможливе, вигадливе та надмірне не є поетичним і що коли в русі світу панують спокій і тиша, то тут мають панувати простота і скромність посеред блиску і образів; тільки так можна створити щось поетичне або, що те ж саме, щось життєве та розумне; словом, так звану безцільність мистецтва не можна плутати з безпідставністю. Втім, це стара історія, тому що вже на прикладі Аристотеля ми можемо бачити, що його вагомі міркування про політичне красномовство у прозовій формі одночасно можуть слугувати найкращими рецептами і для поета.

Бо, як мені видається, істинні прагнення художника незмінно спрямовані на те, щоби вблагати об’єднувати все, що здається розділеним і різним, на те, щоб привести всі явища до єдиної життєвої основи. Віддаватися цьому прагненню, зображувати необхідне та просте з найможливішою силою та повнотою, постійно та в усьому бачачи суть речей, – це і є мистецтво. Тому художники тільки тим і відрізняються від інших людей, що вони відразу бачать істотне і вміють подати його з вичерпною повнотою, тоді як інші мусять упізнавати його, а впізнавши, цьому дивуватись; і тому ж не можна назвати великими майстрами тих художників, для розуміння яких потрібен особливий смак або художня освіта.

Мені не доводилося мати справу ні з людським словом, ні з виглядом людини, і я відчував, який щасливий уже завдяки тому, що можу ступити ногою нехай в найскромнішу царину, на земний ґрунт, по якому ходить людина, і тим самим зробитися в поетичному світі хоча б «хранителем килимів». Ґете багато і з любов’ю говорив про красу пейзажу, і я без усякої зайвої самовпевненості вірив, що цей місток хоч як-небудь зв’яже мене з його світом.

Я хотів одразу взятися за справу, підходячи тепер до видимих предметів із любов’ю та увагою, хотів повністю дотримуватися природи, не дозволяти нічого зайвого або непотрібного й наносити кожен штрих із ясним розумінням мети. Подумки я вже бачив перед собою безліч малюнків – усі вони були красиві, благородні та змістовні, виконані ніжними та сильними штрихами, з яких жоден не був позбавлений значення. Я вирушив за місто, щоб почати перший аркуш цього чудового зібрання; але тут виявилося, що я мушу почати з того самого місця, де востаннє зупинився, і що я зовсім не в змозі раптом створити щось нове, бо для цього мені спочатку треба було б побачити нове. Але позаяк у моєму розпорядженні не було жодного малюнка справжнього майстра, а розкішні плоди моєї фантазії перетворювалися на ніщо при першому дотику олівця до паперу, я сфабрикував якусь мазанину, намагаючись вибратися зі своєї колишньої манери, яку зневажав, а тепер іще й зіпсував. Так і промучився я кілька днів, – у мріях своїх я бачив прекрасні, сповнені життєвою правдою малюнки, але рука моя була безпорадна. Мені стало страшно, мені здавалося, що коли справа не піде на лад, я змушений буду відразу ж відкинути всяке сподівання, і, зітхаючи, я просив Бога допомогти мені в моїй нужді. Я молився тими ж дитячими словами, що і десять років тому, без кінця повторюючи одне і те ж, і сам помітив це, півголосом бурмочучи молитву. У роздумі призупинив свою гарячкову роботу і, поринувши у свої думки, неуважно дивився на папір.