Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– До чого ж це бридко! Невже тобі не соромно, хлопче?

Гнівно походжаючи туди й сюди, вона переконливо зображувала, як Ремер, можливо, оговтався б, якби його не позбавили коштів, а значить, і можливості налагодити своє перебування в Парижі; як інстинкт самозбереження, ймовірно, і навіть безсумнівно, на деякий час підтримав би в ньому ясність розуму і як це могло б привести до того чи іншого сприятливого результату.

– О, якби я могла доглядати за цим нещасним чоловіком! – вигукнула вона. – Я, напевно, вилікувала б його. Я потішала б його і лестила йому, поки його розум не прояснився б знову.

Потім вона зупинилася, подивилася на мене і мовила:

– Чи знаєш ти, Генріху, що на твоїй зеленій совісті лежить уже людське життя?

Це ще ніколи не спадало мені на думку з такою ясністю, і, вражений, я сказав:

– Ти перебільшуєш! У найгіршому разі, це був нещасний випадок, якого я ніяк не міг передбачити!

– Так, – тихо відповіла вона, – якби ти йому пред’явив просту, навіть грубу вимогу! Але своїм диявольськи хитрим примусом ти форменим чином приставив йому кинджал до грудей, і це цілком у дусі нашого часу, коли вбивають один одного словами та записочками! Ах, бідолаха! Він був такий працьовитий, так старався виплисти на поверхню, і ось, коли нарешті він заробив жменьку грошей, їх у нього відбирають! Так природно витратити плату за свою працю на прожиток, але тут тобі кажуть: «Спочатку поверни те, що зайняв, а потім здихай з голоду!»

Ми посиділи ще деякий час у похмурій задумі, потім я сказав:

– Тут уже нічим не допоможеш! Що було, того не змінити. Історія ця послугує мені застереженням. Але я не можу вічно тягати її з собою, і якщо я свій проступок бачу і в ньому каюся, ти мусиш нарешті пробачити мені й дати впевненість, що я не став через це огидним і бридким!

Тільки тепер я зрозумів, що за цим і прийшов сюди, що я хотів розповіддю полегшити душу, яку мучило гнітюче почуття, і почути від іншої людини слова розради або прощення, хоча я і був проти християнської поблажливості, проповідуваної батьком Анни.

Але Юдіф заперечила:

– Ні, цього не буде! Докори твоєї совісті дуже здорова пожива для тебе, і ти жуватимеш цей хліб усе життя, але я не мазатиму на нього масло прощення! Та я і не могла б, тому що того, чого не можна змінити, не можна й забути; мені здається, я досить добре пізнала це на своєму досвіді! А загалом я, на жаль, не відчуваю, щоб ти став мені скільки-небудь осоружним. На що були б ми придатні, якби не любили людей такими, які вони є?

Ця дивна заява Юдіфі глибоко вразила мене і стала для мене предметом тривалого роздуму. Чим більше я думав, тим ясніше мені ставало, що Юдіф розсудила вірно, і я дійшов висновку, що став також рішенням: ніколи не забувати про вчинену мною несправедливість, вічно носити в душі своїй немеркнучий спогад про неї, – в цьому я бачив єдине можливе для мене спокутування.

Дивно, як люди уявляють, що їм не забути тільки вчинених ними великих дурниць; згадуючи про них, вони хапаються за голову і відверто про все говорять на знак того, що тепер порозумнішали. Але, вчинивши несправедливість, вони починають доводити собі, що можуть поступово забути про неї; насправді це не так хоч би вже тому, що несправедливість і дурість – близькі родички і природа їх схожа. Так, думав я, дурості мої неприпустимі, але так само я ніколи не пробачу собі й учиненої мною несправедливості! Того, як я обійшовся з Ремером, мені тепер не забути ніколи, і якщо я безсмертний, я занесу з собою пам’ять про цей вчинок у безсмертя, бо він пов’язаний із моєю особистістю, з моєю історією, з моєю істотою, інакше його б і не було! Моєю єдиною турботою буде робити стільки хорошого, щоб моє існування залишалося стерпним!

Я підхопився і поділився з Юдіф цим міркуванням і висновком, зробленим мною з її простих слів: дати собі слово ніколи не забувати про погані вчинки – це здавалося мені дуже важливим. Юдіф змусила мене нагнутися, притягнувши до себе, і шепнула мені на вухо:

– Так, так і буде! Ти тепер дорослий і в цій історії вже втратив свою моральну цноту! Візьми себе в руки, хлоп’я, щоб таких історій більше не було! – І вжитий нею смішний вислів показав мені цю справу ще в новому та неприємно яскравому світлі, від чого в мені спалахнула велика досада, і я почав обзивати себе набитим дурнем, бовдуром і самовпевненим страхопудом, який так сліпо потрапив у халепу.

Юдіф розсміялась і вигукнула:

– Подумати тільки: коли вважаєш себе особливо розумним, тут-то і вилазять ослячі вуха!