Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Одразу ж після весілля тітка моя, якій не було ще й п’ятдесяти, захворіла і через три тижні померла. Вона була міцна жінка, тому її смертельна хвороба протікала бурхливо, і вмирала вона важко. Вона сильно страждала, металась і затихла тільки в останні два дні. І тільки по тому жаху, який поширився в будинку, можна було зрозуміти, чим була вона для всіх близьких.

Але, як на полі бою, коли солдат поляже смертю хоробрих, швидко заповнюється пролом, утворений його загибеллю, і бій продовжує кипіти, так і тут чесне життя та смерть цієї достойної жінки найкраще позначилися на тому, як швидко, без стогонів і голосінь зімкнулися ряди. Діти поділили між собою працю та турботи і відклали зовнішні вияви скорботи до пори відпочинку, коли помітніше виступають межові камені життя. Тільки дядько спочатку гірко нарікав уголос, але й у нього незабаром усі скарги мовби знайшли вияви у словах «моя покійна дружина», які він тепер повторював при всякій нагоді. На похованні я серед інших жінок побачив Юдіф. Вона була в чорному міському платті, наглухо застебнутому, смиренно дивилася в землю і все ж ішла гордою ходою.

Так у короткий термін змінився вигляд дядькової оселі, й після того, що сталося, всі стали якісь старші та серйозніші. Бідолашна Анна з одра хвороби стежила за цими змінами, але вже як істота, не тільки зовні відокремлена від подій. Стан її давно був незмінним, і всі близькі сподівалися, що вона виживе. Але ось одного осіннього ранку, коли цього найменше очікували, до нас з’явився вчитель, одягнений у чорне, запитав дядька, який сам іще носив траур, і повідомив про її смерть.

В одну мить не тільки оселя, але і прилеглий млин сповнилися сумними наріканнями, а перехожі поширили сумну звістку по всьому селу. Думка про близьку смерть Анни зріла вже цілий рік, і люди, здавалося, поволі готувались до пишної тризни, зберігаючи сльози та стогони. Бо загибель цього чарівного, невинного і всіма шанованого створіння більш заслуговувала загальної скорботи, ніж власні втрати.

Я тримався мовчки в тіні. Якщо при радісних подіях я був галасливий і мимоволі опинявся на виду, то в дні печалі я, навпаки, зовсім не тиснувся вперед і все більш ніяковів, боячись, що мене можуть вважати байдужим і черствим, тим більше що відтоді, як я себе пам’ятаю, сльози навертались у мене тільки від свідомості власної провини або несправедливості, від внутрішнього дотику з людьми, але не від самого нещастя чи смерті.

А тепер я був вражений цією ранньою кончиною, тим більше що бідолашна дівчина була моєю коханою. Я поринув у глибокі роздуми, не відчуваючи жаху чи сильного горя, хоча подумки і розглянув цю подію з усіх боків. Навіть спогад про Юдіф не викликав у мене занепокоєння. Після того як учитель зробив необхідні розпорядження, я мусив нарешті вийти з тіні, – батько Анни побажав, щоб я пішов із ним і якийсь час пожив у нього. Ми зібралися в дорогу; інші родичі, особливо дочки мого дядька, які ще жили в будинку батька, обіцяли відразу ж піти за нами.

Дорогою вчитель дав волю своєму горю, ще раз описавши останню ніч Анни та її кончину вдосвіта. Я слухав його уважно й безмовно; ніч була сповнена страхів і мук, але смерть підійшла тихо, майже непомітно.

Моя мати і стара Катаріна вже обрядили тіло й поклали його в спальні. Мертва Анна лежала, за бажанням учителя, на тому красивому килимі з квітами, який вона колись вишила для батька, – тепер його було розстелено на її вузькому ліжечку; бідолашний старий вирішив, що після того як килимок послужить цю службу, не розлучатися з ним до самої смерті. Над ліжком Катаріна, яка вже зовсім посивіла і тепер то голосно тужила, то ніжно щось шепотіла, повісила написаний мною колись портрет Анни, а навпроти все ще виднівся ландшафт із печерою язичників, який я кілька років тому намалював на білій стіні. Двостулкові дверцята шафи були розкриті, можна було бачити все скромне майно Анни, і це створювало в тихій обителі смерті заспокійливу видимість життя. Учитель приєднався до обох жінок, які стояли перед шафою, – він допомагав їм виймати і розглядати витончені, дорогі за спогадами штучки, які покійна складала з самого дитинства. Це злегка розсіювало його увагу, не відволікаючи від об’єкта його горя. Дещо він приносив і зі свого сховища, наприклад, невелику пачку листів Анни, які вона писала йому з французької Швейцарії. Він поклав їх разом із відповідями, які тепер знайшлися в шафі, на столик Анни, де були ще інші речі: її улюблені книги, закінчені й тільки розпочаті вишивки, деякі коштовності та вже знайома нам срібна корона нареченої. Деякі речі навіть було покладено поряд із нею на килим, так що тут, зовсім несвідомо і на відступ від звичаїв цих простих людей, було виконано ритуал деяких стародавніх народів. При цьому всі троє говорили між собою так, якби покійна ще могла їх чути, і ніхто з них не хотів іти з кімнати.