Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Наступного дня бідолаху поклали в труну й оточили всіма квітами, які в цей час року цвіли в будинку та в саду. А на високому вікові помістили важкий вінок із миртових гілок і білих троянд, принесений дівчатами церковної парафії, та, крім того, ще стільки букетів блідих осінніх різноманітних квітів, що ними було вкрито всю поверхню домовини і залишалося вільним тільки скло, крізь яке видно було ніжне біле обличчя померлої.

Винесення тіла передбачалося з дому мого дядька, і для цього Анну спочатку потрібно було доставити туди через гору. З цією метою з’явилися з села юнаки, які по черзі несли труну на плечах, а ми, невелика купка її близьких, замикали ходу. На залитій сонцем вершині гори зробили короткий перепочинок і поставили мари на землю. Тут, нагорі, було так красиво! Погляд блукав по навколишніх долинах до синіх гір, земля стелилася навколо в блискучій розкоші барв. Четверо сильних молодих людей, які останніми йшли з марами, відпочивали, сівши на руків’я, що виступали, і підперши долонею голову, мовчки дивилися перед собою. Високо у блакитному небі линули сяйливі хмари. Здавалося, вони на мить зупинялися над укритою квітами труною і з цікавістю заглядали у віконце, яке трохи виблискувало серед миртів і троянд, відображаючи небесну височінь. Якби Анна могла тепер відкрити очі, вона, безсумнівно, побачила б янголят і подумала, що вони витають високо в небі. Ми сиділи навколо, і тепер мене охопила глибока печаль, із очей моїх покотилися сльози, коли я подумав про те, що Анна мертва і що вона здійснює свій останній шлях через цю мальовничу гору.

Ми спустилися в село, і тут уперше зазвучав похоронний дзвін. Діти купками проводжали нас до будинку, де труну було поставлено під деревами біля входу. Родичі покійної виявляли скорботну гостинність усім співчутливцям; адже всього лише півтора року минуло відтоді, як весела святкова хода пастухів рухалася під цими ж деревами та захопленими вигуками вітала появу Анни. Незабаром галявинка заповнилася людьми, які тіснилися, щоб востаннє поглянути в обличчя покійної.

Коли похоронна хода рушила в дорогу, вона виявилася дуже численною. Учитель, який ішов упритул за труною, безперервно схлипував, як дитина. Тепер мені було неприємно, що у мене немає господарського чорного одягу, бо я йшов серед одягнених у жалобу двоюрідних братів у своїй зеленій куртці, мов якийсь чужинець-язичник. Після звичайної панахиди та хоралу, що завершив її, всі зібралися навколо могили, де молодь, притишивши голос, виконала – що було зовсім несподівано – ретельно вивчену похоронну пісню. Труну опустили в могилу. Копач подав нагору вінок і квіти, щоб зберегти їх, і бідолашна труна стояла тепер оголена в сирій глибині. Спів тривав, але всі жінки ридали. Останній сонячний промінь осяяв бліде обличчя, що виднілося за склом; мене опанувало таке дивне почуття, що я не можу описати його інакше, як чужим і холодним словом «об’єктивність», вигаданим ученими. Можливо, причиною було скло, але я, – щоправда, у піднесеному й урочистому настрої, одначе з цілковитим спокоєм, – дивився, як ховають закриту цим склом коштовність, немов за ним у рамці лежала частина мого досвіду, частина мого життя. Я й сьогодні не знаю, було це виявом моєї сили чи слабкості, що я скоріше насолоджувався трагічною та урочистою подією, ніж страждав од неї, й мало не радів серйозній зміні в моєму житті, що наближалася.

Щиток над склом засунули. Копач і його помічник вибралися нагору, й незабаром над могилою виріс невисокий бурий горбок.

Наступного дня, коли вчитель дав зрозуміти, що тепер він хоче боротися з горем на самоті, обличчям до обличчя зі своїм Богом, ми з матінкою почали готуватися до повернення в місто. Перед цим я провідав Юдіф. Знову надійшла пора збирання, і вона оглядала фруктові дерева. У цей день уперше опустився осінній туман і вже заволік сад срібною тканиною. Побачивши мене, Юдіф насупилась і зніяковіла, бо не знала, як їй триматися перед обличчям сумної події.

Але я серйозним тоном сказав їй, що прийшов попрощатись, і притому назавжди, бо відтепер я ніколи більше не зможу бачитися з нею. Вона злякалась і з усмішкою вигукнула, що навряд чи це настільки вже твердо та незаперечно. При цьому вона так зблідла, але в той же час була так ласкава, що її чарівність мало не вивернула мені душу навиворіт, як вивертають рукавичку. Але я опанував себе і наполягав на тому, що так тривати не може, що Анна з дитинства подобалася мені, що вона до самої смерті щиро любила мене і була впевнена в моїй вірності. А вірність і віра, сказав я, мусять бути на світі, – треба ж триматися чогось надійного, й я дивлюся на це не тільки як на свій обов’язок, але й як на особливе щастя, якщо на пам’ять про покійну та заради нашого спільного безсмертя збережу на все життя таку ясну і милу зірку, яка буде скеровувати всі мої дії.