Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Це був німець із півночі, уродженець далекого балтійського узбережжя, рослий і стрункий, зі сміливими, немов точеними рисами обличчя, блакитними, але вогняними очима, й у нього було густе біляве волосся, і, дивлячись на нього, здавалося, що воно має бути стягнуте на потилиці у вузол, – настільки він був схожий на стародавнього германця. У його рухах, коли він працював, була справжня витонченість, а в усьому його вигляді проступало щось дитяче. Ми скоро розговорилися; він розповідав мені про свою батьківщину, про старовинні північні міста, про море та про могутню Ганзу. Він багато чого знав і про минуле, про вдачу та звичаї тих приморських місцевостей, звідки був родом. Переді мною пройшла довга і вперта боротьба міст із морськими розбійниками, я бачив, як жителі Гамбурґа обезголовили Клауса Штюрценбехера з багатьма його товаришами; потім я бачив, як першого травня наймолодший член муніципалітету, з блискучим почтом із молоді, пишаючись своєю блискучою зброєю, виїжджав із воріт Штральзунда і прямував у густий буковий ліс, де його коронували зеленою короною з листям на «травневі графи» і де він увечері танцював із красивою «травневою графинею». Описував він також житла та вбрання північних селян, від жителів Східної Померанії до дужих фризів, у яких іще можна знайти сліди мужньої волелюбності. Я бачив подумки їхні весілля та поховання, і, зрештою, молодий чоловік заговорив про свободу німецької нації і про те, що німці скоро заснують у себе відмінну республіку.

Тим часом я за його вказівками нарізав купку дерев’яних цвяхів. А він уже робив останні помахи подвійним рубанком. Тонкі стружки, подібно до ніжних, блискучих шовкових стрічок, відокремлювалися від дощок із високим співучим звуком, який тут, під деревами, здавався якоюсь дивною піснею. Теплі, м’які промені осіннього сонця виблискували на воді й губились у синій імлі, що висіла над лісом, на узліссі якого ми влаштувалися. Тепер ми з’єднали гладенькі білі дошки. Удари молотків із такою силою відлунювали в лісі, що приголомшені птахи злітали і в переляку носилися над озером. Незабаром готова труна стояла перед нами, пряма та рівна, з віком, яке красиво височіло. Столяр кількома помахами вийняв по краях витончені вузькі галтелі, й я з подивом дививсь, як легко виходили в м’якому дереві ці канавки. Потім він дістав два шматки пемзи, потер їх один об один над труною і розігнав білий порошок по всій поверхні. Я мимоволі всміхнувся, бачачи, що він орудує точно так само, як моя мати, коли тре два шматки цукру над здобним печивом. Відшліфована пемзою труна стала білосніжною, і тільки ледве помітний червонуватий наліт соснового дерева просвічував наскрізь, як у квітці яблуні. Так вона була набагато красивішою та шляхетнішою, ніж якби її пофарбували, позолотили або оздобили бронзовими прикрасами.

У головах столяр, за звичаєм, проробив отвір із всувним щитком, через який можна було бачити обличчя покійної до хвилини опускання труни. Тепер потрібно було ще вставити скло, про яке забули, і тому я поїхав за ним додому. Я знав, що на одній із шаф лежить стара рамка від давно зниклої картини. Я взяв скло, обережно поклав його в човник і поплив назад. Столяр бродив по переліску в пошуках горіхів. Тим часом я приміряв скло, переконався, що воно підходить до отвору, і, позаяк воно було запилене й сильно потьмяніло, ретельно вимив його у прозорім струмку, намагаючись при цьому не розбити його об каміння. Після цього я його підняв, аби стекла вода, і, тримаючи блискуче скло високо проти сонця, раптово побачив найчарівніше диво, яке мені коли-небудь зустрічалося в житті. Я побачив трьох янголят: одне з них співало, тримаючи в руках ноти, а ліворуч і праворуч од нього двоє інших грали на старомодних скрипках, і всі троє радісно та захоплено дивилися вгору. Це видіння було таке повітряне, таке ніжне та прозоре, що я не знав, витає воно в сонячних променях, у склі чи тільки в моїй фантазії. Коли я рухав скло, янголята на мить зникали, але при іншому повороті я знову бачив їх. Пізніше я дізнався, що засклені малюнки, до яких довго ніхто не торкається, в темні ночі помалу перебираються на скло і залишають на ньому мовби своє дзеркальне зображення. Я й тоді запідозрив щось таке, розгледівши в цьому видінні сліди старої гравюри на міді та впізнавши янголят у манері Ван-Ейка. Напису не було видно, і тому гравюра могла бути рідкісним пробним відбитком. Тепер дорогоцінне скло було для мене найкращим даром, який я міг покласти в труну, я сам закріпив його у вікові, нікому не сказавши про цю таємницю. Німець підійшов знову. Ми набрали найтонших стружок, до яких домішалося червоне листя, і рівним шаром поклали їх у труну як останню постіль. Потім ми закрили труну, знесли її в човен і попливли з цим довгим білим предметом по тихому, мерехтливому озері, а вчитель, побачивши, що ми підпливаємо та висаджуємося на берег, вибухнув гучним риданням.