Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Одначе непереможна весна принесла справжнє визволення від цього болісного стану. Я переступив уже вісімнадцятий рік свого життя, підлягав військовій повинності й мусив у призначений день з’явитися в казарму для вивчення маленьких таємниць захисту вітчизни. Тут мене зустріли гамір і метушня сотень молодих людей із усіх верств населення. Але незабаром кілька грізних військових змусили їх принишкнути, поділили на групи і багато годин поспіль кидали туди і сюди, як безформний сирий матеріал, поки не внесли в це середовище якийсь лад. Коли потім почалися заняття і роти вперше зібралися під командою начальників, бувалих солдафонів, мене, який ні про що заздалегідь не подумав, під загальний сміх обстригли наголо, безжально знявши моє довге волосся. Але я з найбільшим задоволенням поклав його на вівтар вітчизни, і мені було тільки приємно, коли свіже повітря обвівало мені голову. Потім нам іще довелося витягати руки, і начальство перевіряло, чи вимиті вони і чи обрізані як слід нігті. Тут уже не одному бравому реміснику довелося вислухати гучне повчання. Потім кожному з нас дали книжечку, першу з цілої серії, де у вигляді чітко віддрукованих і занумерованих модерних питань і відповідей було викладено обов’язки та правила поведінки новобранця. До кожного правила було додано коротке обґрунтування. І якщо інколи обґрунтування вклинюється в правило, а правило – в обґрунтування, ми все ж благоговійно визубрили кожне слово і вважали для себе справою честі відповідати весь текст без запинки. У перший день нашої служби ми вчилися ще по-новому стояти і крокувати, та досягли цього лише ціною великих зусиль, відчуваючи поперемінно припливи гордості й відчаю.

Тепер усе зводилося до того, щоб підпорядкувати себе залізному порядку та бути точним в усьому до дрібниць. І хоча це позбавляло мене моєї повної свободи та самостійності, все ж я відчував справжню жадобу віддатися цій суворій муштрі, хоч якими дрібними та смішними були іноді її безпосередні цілі, і щоразу, коли мені загрожувало покарання, мене охоплювало почуття справжнього сорому перед товаришами, які, втім, переживали приблизно те ж саме.

Коли ми підучилися настільки, що могли пристойно марширувати по вулиці, нас щодня почали водити на навчальний плац, який був розташований за містом і перетинався проїжджою дорогою. Одного разу, коли я в шерензі, приблизно з п’ятнадцяти осіб, під командою фельдфебеля, який невтомно задкував перед нами, кричачи та відбиваючи долонями такт, уже годинами міряв по всіх напрямках широкий плац, ми раптом зупинилися майже біля самої дороги, повернувшись фронтом до неї. Наш командир, який перебував за нами, протримав нас трохи в нерухомості, щоб виправити у деяких із нас положення рук і ніг. Поки він шумів і лаявся у нас за спиною, використовуючи до краю права, надані йому законом і звичаєм, а ми слухали його, стоячи обличчям до дороги, наблизилася велика, запряжена четвериком хура, в яких мандрують переселенці, що прямують до морських портів. Цю хуру було вщерть навантажено всяким добром і, вона, мабуть, слугувала засобом пересування кільком сім’ям, що вирушали до Америки. Чоловіки могутньої статури йшли поряд із кіньми, а нагорі, під зручно влаштованою запоною, сиділи четверо чи п’ятеро жінок із дітлахами і навіть один глибокий старий. І з ними була Юдіф. Випадково підвівши очі, я побачив її, високу і красиву, серед інших жінок. На ній було дорожнє плаття. Я не на жарт злякався, і серце у мене закалатало, – в той же час мені не можна було навіть ворухнутись. Юдіф, яка, здавалося мені, проїжджаючи повз нас, похмурим поглядом ковзала по шерензі солдатів, помітила мене серед них і відразу ж простягла руки в мій бік. Але в ту ж мить наш тиран скомандував: «Кругом марш», – і, як одержимий, погнав нас швидким кроком на протилежний кінець плацу. Я біг разом із іншими, притиснувши, як належало за статутом, руки до тіла, «великий палець назовні», і нічим не видавав хвилювання, що охопило мене, хоча в цю хвилину мені здавалося, що серце от-от перевернеться у мене в грудях. Коли, підвладні зиґзаґам думки нашого ватажка, ми нарешті знову повернулись обличчям до дороги, віз уже зникав удалині.

На щастя, після цього всі негайно розійшлись, і я поспішив піти, в пошуках самоти, з відчуттям, що тепер закінчилася перша частина мого життя й починається інша.

Скільки часу спливло відтоді, як я написав розказане вище! Я тепер інша людина, мій почерк давно змінився, і все ж я почуваюся так, немов продовжую розповідь, перервану лише вчора. Для людини, що завжди залишається спостерігачем, щасливі та нещасливі повороти долі однаково цікаві, і вона платить за своє мінливе місце в житті скільки доведеться, віддає за нього дні та роки, поки ця його сипуча монета не вичерпається.