Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Після роботи Альбертус Цвіхан у великому хвилюванні повернувся до своєї кімнати, звідки він, дивлячись у вікна, невідступно стежив за своїм садом, який тепер жив таким змістовним життям. Там уже нікого не було і все затихло; тільки пожвавлені демонами повітряної стихії жіночі вдяганки погойдувалися, шелестячи, туди й сюди, поки їх раптом не звихрив порив вітру, й тоді довгі білі панчохи почали хвицатись, як примарні ноги, а якийсь чепчик, зірвавшись, перелетів через дах, подібно до маленької повітряної кулі. Тоді Альбертус Цвіхан, заклопотаний, знову побіг униз рятувати те, що йому тепер уже здавалося дорожчим за власне життя. Він хоробро бився з вітром. Але панчохи били його по щоках, сорочки літали над головою, затуляючи йому очі, й він не міг впоратися зі збунтованим полотном, поки з реготом не прийшли жінки та не зібрали білизну.

Кілька днів по тому Цвіхан по всій формі отримав од сусідок запрошення на чашку кави, – вони хотіли віддячити йому за виявлену люб’язність. Уперше вступив він у сад на тому боці; стіл було накрито в невеликій альтанці, захованій за стіною жасмину. Обидві дами, стара й молода, найпривітнішим чином клопоталися біля гостя, а потім вони змусили його ще піднятися в кімнати і розділити з ними легку вечерю. Само собою зрозуміло, що він не залишився в боргу і, в свою чергу, запросив сусідок до себе, щоб запропонувати їм частування, яке могла приготувати його стара куховарка; коротше кажучи, між сусідами зав’язалося жваве спілкування, через що як панянка, так і Альбертус Цвіхан постійно носили ключ від хвіртки при собі. Незабаром мати почала залишати дочку з новим знайомим наодинці, й вони поринали в нескінченні дружні розмови. Корнелія розпитувала Альбертуса про все, що йому довелося пережити, про всі його справи. І він, задоволений і щасливий таким інтересом та турботою, бажаючи відповісти на дружбу дівчини і відкрити перед нею свою душу, довірив їй усю свою історію і без приховування повідав про своє походження, про свій майновий стан і навіть поділився з нею своєю глибокою таємницею, з одним лише відступом від істини: він сказав їй, ніби його зведений брат справді потонув, промовчавши про те, що це сталося лише в його сновидінні.

Нова дружба, звичайно, дістала розголос, і на неї почали дивитись як на заручини, що відбулись або принаймні відбудуться в майбутньому. Це доводили закоханому кілька отриманих ним один за одним анонімних листів; у них його застерігали від союзу, який він збирався укласти.

Обидві жінки, говорилося в цих посланнях, лише про людські очі мають забезпечене становище; насправді ж у них нічого або майже нічого немає, якщо не брати до уваги вміння позичати гроші. У цьому мистецтві вони вправляються старанно і володіють ним у високій мірі. Щоправда, вони завжди влаштовують так, аби про це не говорили, вишукуючи собі жертви серед людей благородного способу думок і мовчазних. У разі необхідності, вони дещо виплачують за рахунок третіх осіб. Проте все це – секрет Полішинеля, і важко без тривоги дивитися на те, як такий шановний громадянин, перед яким могли б відчинитися двері кращих будинків, сліпо йде назустріч загибелі. Бо там, де гніздиться один порок, близькі другий і третій, а безгрошів’я – джерело всіх бід і гріхів. Цим автори побажали обмежитись.

Коли Альбертус читав ці листи, вони не бентежили й не дратували його, навпаки, його серце наповнювалося радістю, бо бачив у них вилив заздрості й знак того, що йому досить простягнути руку, щоб отримати бажане, якщо вже громадська думка вважає його весілля таким вірогідним і навіть близьким. Рухомий ніжним співчуттям, він навіть хотів би, щоб нужда обох жінок підтвердилася: тоді б він, як рятівник, напевно міг розраховувати на те, щоб знайти надійне щастя в обіймах вдячної коханої. Він навіть відразу почав будувати плани, як збільшити свої кошти на той випадок, якщо жінкам потрібно досить багато грошей. Він і без того мав намір використовувати своє знання комерції в країнах Сходу і, не поспішаючи, з усілякою обережністю, заснувати фірму, щоб розпочати відповідну до його ще молодих років діяльність. Поглинений такими думками, він збуджено крокував із кутка в куток, обдумуючи в рівній мірі свої торгові задуми та блискучу картину свого майбутнього, причому в душі його все яскравіше розгоралось уявлення про себе як про впливового покровителя та благодійника, який дарує щастя і творить життя. Бажаючи на мить відпочити на хвилях цих мрій, він зупинився біля вікна й випадково побачив, як пряля, про яку він зовсім забув, вийшла на балкон і, не встигнувши сісти за своє колесо, так само випадково помітила його. Ось уже вона, як звичайно, повернулася до нього настільки добре йому знайомою спиною, але озирнулась і, спрямувавши на нього довгий погляд, спокійно повернула до нього своє таємниче обличчя – раніше він його бачив не більше, ніж можна бачити блискавку, яка спалахує та миттєво гасне. Це обличчя, майже серцеподібної форми, закінчувалося витонченим маленьким підборіддям і здавалося скоріше мініатюрою, написаною на білій слоновій кістці, ніж обличчям із плоті й крові; тільки рот червонів, як закритий бутон троянди і, здавалося, був меншим очей її, великих і темних; і навколо цієї голівки майоріла незбагненно легка хмарка батисту. Врешті молода жінка відвернулась і пустила в хід прядку. Але, немов відчувши, що очі сусіда не відриваються від неї, вона підвелась і відійшла в похмуру глибину кімнати. Там вона відчинила двері й попрямувала по освітленому вечірнім сонцем коридору, поки не зникла, як дух, у напівтемряві.