Готфрид Келлер - Зелений Генріх

На наступному поверсі, куди я піднявся, жив механік, який торгував усякими точними приладами, необхідними в побуті, – вагами, мірами, циркулями, а також кавомолками, вафельницями, машинками для очищення яблук; якщо було потрібно, він також лагодив такі речі, користуючись допомогою старого робітника. Одночасно він обіймав посаду районного доглядача мір і ваг, здійснював їх перевірку і витравляв, вибивав або вирізав на них відповідні знаки. Особливо запеклу та наполегливу війну він вів із утримувачами корчем, які всіляким шахрайством і частою зміною скляного посуду намагались обійти закон. Пристрасть наглядати не тільки за правильним калібруванням посуду, а й за тим, щоб він належним чином наповнювався, змушувала його ходити із корчми до корчми і стежити, щоб там, користуючись мирним настроєм відвідувачів, не наливали нижче риски. Тут він сам утрачав міру і випивав таку кількість келишків, що вже нічого не міг розібрати, хоча суворо та пильно розглядав кожен із них, перш ніж послати до рота. Зараз, одягнений по-буденному і ще не голений, він чекав свою ранкову каву, яку мовчки готувала дружина; вона була жінка розумна й тому відкладала свої колючі промови доти, поки не вивітриться останній залишок винного чаду, з якого чоловік іще міг черпати силу для опору, і не залишиться одна тільки слабкість, користуючись якою вона щодня без усякого пуття шмагала його словами. Доглядач налив трохи вишнівки в циліндричний стаканчик, який слугував для тарування й одважування невеликих проб. Нічого більш відповідного у нього не було, позаяк дружина із заздрості чи злості розбила його останню чарку.

Це метричне частування він поставив переді мною, собі ж хлюпнув добрячий ковток у велику склянку, прагнучи хоч трохи продовжити свою здатність до самозахисту. Почухавши в поплутанім волоссі, він, кліпаючи, подивився на мене запаленим поглядом, зітхнув і поскаржився на кепський звичай пізно засиджуватися в суботній вечір і тим самим псувати собі недільний ранок. Потім він сказав:

– Я заборгував вашій матінці, пане Леє, останній внесок за квартиру. Тому незручно мені було б пропонувати вам, з нагоди вашого від’їзду, хоча б і найскромніший подарунок. Зате я дам вам на дорогу добру пораду, яка буде вам корисною, якщо ви захочете її дотримуватися. Дорожіть завжди хорошою компанією і бадьорістю духу. Ви можете бути багаті чи бідні, зайняті чи вільні, вправні чи невправні, – але ніколи не ходіть до корчми вдень, а чекайте вечора! Ось правило всіх статечних і розсудливих людей. Я до них, на жаль, уже не належу! Та й увечері ходіть краще пізно, ніж рано. Немає нічого поважнішого та приємнішого за появу останнього відвідувача, якщо тільки він не прийшов з іншого питного закладу. Втім, не можуть усі домагатися цієї честі, бо хто-небудь має бути і першим, інші мають бути середніми, і так далі. Прийшовши, рішуче випийте свою скромну міру й так само рішуче йдіть або, принаймні, не залишайтеся надовго заради нудних пересудів за порожньою склянкою. Дайте краще ще раз вам її наповнити, замість того щоб підлим чином красти у господаря ніч, як ледарі крадуть у Господа Бога день! А тепер на прощання я ще хочу вас відкалібрувати, для того щоб ви у всьому знали міру!

Він приніс довгий футляр, вийняв із нього свою службову вимірну лінійку, майстерно виготовлену з блискучого металу, приклав її кінцем до моєї шиї і сказав:

– До цього місця і не далі можуть доходити щастя й нещастя, радість і горе, веселощі та зневіра! Нехай вони киплять і вирують у грудях, нехай стискають горло. Голова мусить бути вище – до самої смерті!

Гладенький метал холодив мені шию, і тому в мене було таке відчуття, ніби я справді відчув якийсь владний вплив, і я не знав, дурість чи мудрість говорить устами цієї людини. До того ж доглядач, як і я, розсміявся, після чого він нарешті сів за свій сніданок, а я зібрався йти від нього.

Тепер я підійшов до замкнених дверей, що, власне, для мене і не було несподіванкою. Тут жив невеликий чиновник-холостяк, який щонеділі, якщо тільки дозволяла погода, рано йшов і весь день пропадав, аби його не викликали для виконання якої-небудь непередбаченої роботи. Та й у будні, як тільки било 6:00, він відкладав перо і залишав приміщення, хоч яка б негайна справа була в нього на руках. Свою посаду він невпинно проклинав, хоча роками її домагався і мало не на колінах вимолював. Він називав себе жертвою «розчарованих принципів» і відвідував тільки таке товариство, де паплюжили його начальників. У таких випадках він розповідав, ніби його лише тому не переводять на кращі місця, що він не вміє гнути спину. Дійсно ж причина його невдач полягала в невмінні виконувати скільки-небудь відповідальну роботу; втім, і постійні барвисті його промови про «розчаровані принципи» доводили, що він навіть не володіє як слід мовою. Незважаючи на всі своє невдоволення, він чіплявся за свою посаду, як реп’ях, і його не можна було б відірвати від неї пожежними гаками, бо вона забезпечувала йому якщо і не блискуче, то все ж вірне і спокійне існування. А оскільки його лінь була зловмисною і міра її залежала від його волі, він був обережний і ніколи не переступав тієї межі, за якою йому загрожувало б звільнення; постійні ж зауваження і підганяння тривожили його вельми мало. Цього мешканця я недолюблював, тим більше що він, при всіх своїх далеко не зразкових якостях, іноді слугував мені безмовним докором, бо матінка, бачачи його безтурботне та розмірене життя, вже не раз боязко заговорювала про те, чи не краще було б нам зрештою послухати поради того члена магістрату, який рекомендував для мене таку кар’єру. Адже ось мешканець, така дурна людина, відчуває себе на цьому шляху чудово, а я мушу пуститися в широкий світ, не відаючи, що це мені принесе. Але я обмежувався тим, що вказував, яку жалюгідну фігуру являє собою цей суб’єкт, що не знає ніяких вищих прагнень і нічого в житті не зазнав. Стоячи тепер біля дверей перед вишуканою мідною табличкою з його ім’ям і позначенням його нікчемної посади, я чув, як за цими дверима повільно та мирно гойдався туди й сюди маятник дзиґарів. У кімнаті панували така глибока тиша і такий спокій, що здавалося, ніби навіть маятник радіє відсутності вічно невдоволеного господаря. Притулившись до одвірка, я з хвилину прислухався до однотонної та багатозначної пісеньки вимірювача часу, що ніколи не відзначає двічі одну мить. Я дещо вловив у цих звуках, але, по молодості років, не те, що потрібно, і нарешті побіг нагору, в нашу квартиру.