Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Наприкінці другого дня я досяг мети своєї подорожі, величезного столичного міста, що розкинуло свої кам’яні масиви та сади по широкій рівнині. Несучи в руці череп, закутаний у шарф, я незабаром відшукав готель, адреса якого в мене була записана; в пошуках його я пройшов значний шлях по місту. В останніх вечірніх променях червоніли грецькі фронтони та готичні вежі. Ряди колон ще купали свої прикрашені верхівки в рожевому блиску, новісінькі статуї зі світлої бронзи мерехтіли в напівтемряві, ніби ще випускаючи теплі денні промені, тим часом як мальовничі відкриті галереї вже висвітлювалися ліхтарями і в них гуляли безліч ошатних людей. Кам’яні статуї довгими рядами тяглися з високих стін у темно-синє небо; палаци, театри, церкви, нові та пишні, створювали великі ансамблі всіляких стилів, чергуючись із темними масами куполів та дахів громадських будівель і житлових будинків. З церков і гігантських пивниць неслися музика та дзвін. Звуки органа й арфи долітали до слуху. З каплиць, двері яких було розписано всілякою релігійною символікою, проникали на вулицю аромати кадила. Повз мене купками проходили художники – красиві або потворні, траплялися студенти у вузьких куртках і затканих сріблом шапочках, вершники в латах неспішно й гордо виїжджали в нічну варту, тоді як куртизанки з оголеними плечима прямували в залиті світлом танцювальні зали, звідки гриміли литаври і труби. Товсті старушенції кланялися худим чорним священикам, яких безліч блукало по вулицях. На відкритих верандах будинків за блюдами смажених гусей і величезними кухлями сиділи вгодовані бюргери. Повз мене котилися екіпажі з неграми і єгерями на зап’ятках… Коротше кажучи, куди я не йшов, мені доводилося бачити стільки, що я втомився і був радий, коли нарешті вже міг покласти у відведеному мені номері готелю і плащ і череп.

Відновлюючи в пам’яті моє тодішнє буття, бачу, що воно набуває деякої визначеності лише після того, як я близько півтора року прожив, більш-менш інкогніто, в місті муз. Я так мало знав і мій життєвий досвід був такий мізерний, що за короткий термін я не міг розраховувати на скільки-небудь відчутні результати.

Коли я вдивляюсь у сутінки цього перехідного часу, погляд мій зупиняється на одному світлому вечорі; я скребу палітру і мию пензлі – з їх допомогою я намагався здолати живопис олією, про який знав лише з чуток. Бачу ще, як беру простий крислатий капелюх, який уже давно носив замість сентиментального оксамитового берета, і збираюся до нового знайомого, щоб застати його ще за роботою і трохи постежити за нею, перш ніж вирушити в домовлену прогулянку за місто. Приїхавши без усяких рекомендацій, а також без коштів, аби змовитися про навчання у якого-небудь успішного майстра, я був приречений стояти перед храмом і лише крадькома заглядати туди крізь завіси, що було пов’язане з труднощами. Справа в тому, що від більшості учнів переймати було нічого, а як тільки молоді люди, продавши маленьку картину, починали дивитися на себе як на майстрів, вони ставали замкнутими і небагатослівними, ледь розмова заходила про таємниці їхнього мистецтва. Мене вже раз міцно осадили, коли я відгукнувся на люб’язне запрошення і боязко з’явився провідати такого молодого художника; він зупинив мене в дверях, зарозуміло заявивши, що не може мене прийняти, позаяк у нього зараз нарада з його художнім критиком і він пояснює цьому «писаці», як той має відгукнутися про його картину. Так, в ідеальному світі мистецтва перець і сіль теж зустрічаються частіше амброзії, і якби люди знали, який посередній і вбогий духовний світ декого з художників, поетів і музикантів, вони відмовилися б од деяких упереджених думок, які тільки шкодять цій публіці.

Проте мій новий друг Оскар Еріксон був натурою прямою і простою. Високий і широкоплечий, із густим золотавим волоссям, на якому грало світло, що падало згори, він сидів перед крихітною картинкою, яку писав. Крім неї та декількох альбомів для ескізів, у просторій кімнаті не було нічого цікавого, якщо не брати до уваги двох мисливських рушниць на стіні, болотних чобіт, які валялися на підлозі, та порохівниць і мішка з дробом на столі поряд із купкою книжо. Коли я ввійшов, гігант стогнав і совався на стільці, посмоктуючи коротку мисливську люльку та виштовхуючи з себе потужні клуби диму; він встав і знову сів, жбурнув люльку, так що тліючий тютюн розсипався по підлозі, потім прицілився пензлем і почав уривчасто голосити: