Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Мені потрібно ще випити звичайної післяобідньої кави, – сказав він, коли ми сіли. – Ви приєднаєтесь?

– Звичайно, і ми впевнені, що кава буде непогана! – відповів за нас обох Еріксон, і Люс подзвонив молодому чоловікові, який йому прислужував.

Тим часом я все ще озирався в кімнаті, позаяк мав слабке уявлення про хороший тон.

– Юнак дивується, – вигукнув Еріксон, – де ж у цьому храмі мистецтва мольберти й картини! Терпіння, юний ревнителю мистецтв! Наш друг покаже їх нам, якщо ми гарненько попросимо! Але що правда, то правда, люб’язний Люс: ваша кімната схожа на кабінет популярного журналіста чи міністра!

З дещо похмурою усмішкою наш господар відповів, що сьогодні він не схильний дивитися свої роботи. Вже втретє його слузі доводиться ввечері прибирати палітри в незайманому вигляді, й за таких обставин його, напевно, вибачать, якщо йому не хочеться йти в майстерню ні самому, ні з відвідувачами. І дійсно, коли ввійшов слуга з тацею, він дав йому відповідне розпорядження. Таця і посуд, за винятком китайських чашок, виблискували важким сріблом і були в скромному новогрецькому стилі минулих десятиліть, засвідчуючи те, що батьки голландця і члени його сім’ї зникли з лиця землі й він, хто єдиний залишився серед живих, відвіз ці речі, щоб мати біля себе хоч останній відблиск батьківського дому. Згодом Еріксон із якогось приводу розповів мені, що Люс зберігає в письмовому столі молитовник своєї матері із золотими застібками.

Коричневий напій був найсмачнішим з того, що мені, який виріс у сільській простоті, досі траплялося покуштувати. Однак, бачачи такий дорогоцінний сімейний сервіз у повсякденному користуванні у мандрівного художника, я злегка сторопів; Люс, знову помітивши мої здивовані погляди, звернувся до мене:

– Ну що, пане Леман, ви все ще не можете примиритися з тим, що моя квартира не схожа на житло художника?

Те, що він забув моє ім’я або недбало вимовляв його, а також відмовився показати свої роботи, – все це підбурило мене до невеликого випаду. Характер його обстановки, відповів я, можливо, пов’язаний із іншим явищем, спостережуваним мною з недавнього часу, а саме, з тією дивною манерою, згідно з якою різні мистецтва та галузі знання запозичують одне в одного технічні способи вираження. Так, я недавно читав критику однієї симфонії, де мова йшла тільки про теплоту колориту, про розподіл світла, про густу падаючу тінь басів, про розпливчастий горизонт акомпануючих голосів, про прозору світлотінь середніх партій, про сміливі контури заключної фрази і так далі, так що здавалося, ніби читаєш рецензію на картину. Зараз же слідом за цим я чув красномовну доповідь натураліста, який описував процес травлення у тварин і порівнював його з могутньою симфонією і навіть із піснею «Божественної комедії», тоді як за іншим столом громадського залу кілька художників обговорювали нову історичну композицію знаменитого живописця й директора академії, розводячись про логічне розташування, про влучну мову цієї роботи, про діалектичне протиставлення абстрактних відмінностей, про полемічну техніку при все ж гармонійному вирішенні скепсису в позитивній тенденції загального тону. Коротше кажучи, мабуть, жоден цех більше не відчуває себе затишно в своїй шкурі, й кожен хоче хизуватися в подобі іншого. Ймовірно, йдеться про вишукування та встановленні нового змісту для всіх наук і мистецтв, причому всім потрібно поспішати, щоб не спізнитися.

– Ну, я бачу, – сміючись вигукнув Люс, – нам усе-таки доведеться пройти в майстерню – ви маєте переконатися, що ми принаймні ще пишемо фарбами!

Він рушив уперед, відчинив двері, й ми пройшли через ряд кімнат, де стояло тільки по одній картині з тих, над якими він працював, завдяки чому кожна картина могла бути найкращим чином освітлена й погляд нічим іншим не відволікався і не розсіювався. Сонце, що хилилося до заходу, осяваючи за вікнами хмари, широкий ландшафт, схожі на храми будівлі, кидало відблиски на сяючі й без того картини, ще більше просвітлюючи їх, і вони в тиші та мовчанні порожнього приміщення справляли дивно урочисте враження. На першій було зображено царя Соломона з царицею Савською, чоловіка дивної краси, – такий міг і скласти «Пісню пісень», і написати: «Марнота марнот, і всіляка марнота!» Цариця за красою не поступалася йому. Обоє вони, в багатих шатах, сиділи одне проти одного і, здавалося, впивалися одне в одного палаючими очима, гаряче, майже вороже перекидаючись словами і ніби намагаючись виманити одне в одного таємницю чужої душі, мудрості й щастя. Чудовим при цьому було те, що в рисах обличчя красивого царя були витончено й ідеалізовано відтворені риси самого Люса.