Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ах ти, чортова перечнице! Який диявол мені нашептав стати художником! Проклята гілка! Я посадив на неї занадто багато листя, тепер мені в житті не обробити її як слід! Яка муха мене вкусила, що я взявся за такий складний чагарник! О, Боже, Боже! Краще б мені бути у чорта на рогах! Ось уже сів у калюжу: хоч би тільки вибратися!

І раптом він із відчаєм громовим голосом заспівав:

Це, мабуть, допомогло йому подолати скруту. Пензель торкався тепер потрібного місця і неквапливо працював кілька хвилин. Еріксон повторював перервану мелодію все спокійніше та глухіше, нарешті зовсім замовк і продовжував писати. Але, очевидно, для того щоб не дуже довго спокушати Господа Бога, він несподівано підхопився, відступив на крок і почав розглядати свій твір, насвистуючи з повним задоволенням старий «Дессауський марш». Потім він перевів виконуваний мотив на слова і, знову налагоджуючи своє курильне приладдя, проспівав: «Так живемо, так живемо, так наші дні минають», – і нарешті помітив мою присутність.

– Бачите, як я маю мучитися! – невимушено вигукнув він, трясучи мені руку. – Будьте раді, що ви такий учений майстер композиції і пишете з голови. Вам нічого не треба вміти! А ось наш брат, нещасний ремісник, ніколи не знає, де йому взяти тисячу необхідних півтонів і дрібних світлотіней, щоб не дуже безсовісно замазати свої сорок квадратних дюймів!

Це було сказано зовсім не іронічно. Він іще раз недовірливим поглядом окинув свою роботу і знову присів спробувати щастя, а я напружено стежив за тим, як він із боязкою обережністю відбирав на великій палітрі чисті й вірні фарби, змішував їх і наносив вищеописаним чином. Пізніше, коли наша дружба стала тіснішою, Еріксон стверджував про себе, що він не те щоб поганий художник (для таких зізнань він був занадто розумний), а, по суті справи, й зовсім не художник. Дитя північних вод, він походив із прикордонної області між землями, населеними німцями та скандинавами, син заможного судновласника, Еріксон уже в перші юнацькі роки непогано вмів накидати олівцем усе, що потрапляло йому на очі, й особливо для щорічних шкільних іспитів готував вдалі роботи вуглем. Під впливом одного з тих зубожілих учителів малювання, що невичерпним натхненням прагнуть прикривати або поліпшувати своє мізерне існування й завжди готові згубно підбурювати молодь, щаслива родина, що відзначалася широким способом думок, направила не цілком ще зрілого юнака на шлях вивчення мистецтва, і наставник при цьому не відмовлявся від ситних обідів і щедрої плати за поради, на які він не скупився. Такий незвичайний шлях, здавалося, більше відповідав життєрадісності й неприборканому зростанню сил молодої людини, ніж горбатіння в батьківській конторі.

І ось його, у суперництві з багатьма юнаками, які перебували в такому ж становищі, з благословення повних сподівання рідних, було добре споряджено, забезпечено рекомендаціями та відпущено в подорож, яка привела його в славнозвісні художні школи. Там він зустрів привітний прийом у кращих майстрів, які утримували відкриті студії. Спочатку його вдосконалення йшло успішно та безперервно, тим більше що молодий чоловік, хоча й не був зразком старанності й полюбляв повеселитися, все ж таки не дозволяв собі довго байдикувати. Завдяки своїй чудовій фігурі, товариськості й у той же час серйозності він був окрасою тих студій, де навчався. Проте успіхи розвивалися лише до певної межі, а потім безповоротно припинилися. Це було незрозуміло, оскільки всі, хто стежив за його розвитком, мали найкращі сподівання, і в поведінці рівного і по-дорослому солідного молодого чоловіка не сталося ніяких змін.

Еріксон сам перший помітив цю обставину, але думав, що зможе боротися з нею, подолати й усунути її. Він змінив місце навчання, пробував себе в усіх жанрах, переходив від одного маестро до іншого, але все було марно: він відчував, що йому не вистачає сил винаходити нове, домагатися завершеності картини, а внутрішній зір у певний, ясно відчутний момент покидає його або ж виявляється випадково, подібно до вдалого кидка гральних костей. Він уже вирішив було відмовитися від безуспішної боротьби та повернутися на батьківщину, як раптом його наздогнала звістка про крах батькового торгового дому. Все загинуло остаточно й безнадійно, принаймні в найближчі роки сподіватися не було на що. На повернення сина рідні дивились як на обтяження лиха і висловлювали ясне побажання, щоб він сам подбав про себе, використавши плоди своєї такої похвальної працьовитості.