Готфрид Келлер - Зелений Генріх

У кімнаті більше нічого не було, крім плоского, начищеного до блиску мідного блюда старовинної роботи з декількома апельсинами, що стояло, може, випадково, на столику, в кутку. Фігури на картині були в половину натуральної величини.

Полотно в наступній кімнаті подавало данця Гамлета, але не в одній зі сцен трагедії, – це був написаний сумлінним майстром портрет одягненого в парадне вбрання, дуже молодого, квітучого принца, навколо чола, очей і губ якого вже витали, одначе, тіні його прийдешньої долі. Цей Гамлет теж нагадував самого художника, але схожість було завуальовано з таким мистецтвом, що не можна було зрозуміти, в чому воно полягало. У кутку кімнати було притулено до стіни меч із красивим сталевим ефесом, оздобленим сріблом, – він, очевидно, послугував або ще продовжував слугувати моделлю. Цей єдиний предмет іще посилював враження самотності й м’якої печалі, яку випромінювала спокійна картина. Поколінний портрет Гамлета був у натуральну величину.

Із цієї кімнати ми перейшли, нарешті, в останню, яку можна було назвати і залою. Тут стояла вже забита, як і інші картини, у важку пишну раму найбільша композиція, приводом для якої послужили слова з Біблії: «Блажен муж, який не йде в зібрання нечестивих!» На напівкруглій кам’яній лаві в саду римської вілли під склепінням виноградних лоз сиділи четверо чи п’ятеро чоловіків у вбранні вісімнадцятого століття. Перед ними був мармуровий стіл, і у високих венеціанських келихах іскрилося шампанське. Біля столу, спиною до глядача, окремо від інших, сиділа по-святковому вдягнена молода дівчина, що настроювала лютню, і, хоча в неї були зайняті обидві руки, вона в той же час пила з келиха, який підносив до її губ найближчий сусід її, юнак років дев’ятнадцяти. Недбало тримаючи келих, він дивився не на дівчину, а просто на глядача, при цьому злегка відкинувшись на плече сивочолого старого з червонуватим обличчям. Старий теж дивився на глядача, причому пальці однієї руки він склав для веселого, глузливого клацання, іншою рукою впираючись у стіл. Він хитро і дружелюбно підморгував, і в обличчі його миготів бешкетний вираз дев’ятнадцятирічного молодика, тоді як юнак (у нього були гарні вперті губи, тьмяно блищали чорні очі та буйне волосся, глибока чорнота якого прозирала крізь стерту пудру), здавалося, носив у собі житейський досвід старця. На середині лави, – її висока спинка, вкрита тонким різьбленням, виднілася в проміжках між фігурами, – розташувався безсумнівний нероба і блазень, який із явним глузуванням, морщачи ніс, визирав із картини, причому насмішка його здавалася тим дошкульнішою, що він, прикриваючи рота трояндою, напускав на себе безневинний і благодушний вигляд. За ним сидів ставний чоловік у військовому мундирі, й у нього був спокійний, майже сумовитий погляд, але все ж у ньому таїлася поблажлива посмішка. І, нарешті, півколо завершував абат у шовковій сутані, що сидів навпроти юнака та спрямовував на глядача допитливий і колючий погляд – наче його щойно покликали. Абат підносив до ніздрів дрібку тютюну і ніби спинився – так, здавалося, вразила його сміховинність, дурість або нахабство глядача, що виклика5ла його на ущипливі жарти. Отже, погляди всіх, крім дівчини, були звернені до того, хто ставав перед картиною, і, здавалося, вони з невідворотною проникливістю вивуджували з нього всякий самообман, всяку половинчастість, навіженство, приховану слабкість, всяке свідоме чи несвідоме лицемірство. Щоправда, на лобі у кожного з них самих і в куточках губ лежала безсумнівна печать безнадії. Але, незважаючи на блідість, що вкривала всі обличчя, крім обличчя рожевого дідка, вони були здорові, як риби у воді, і глядач, якщо він не був упевнений у собі, почувався під цими поглядами так кепсько, що йому хотілося вигукнути: «Горе тому, хто стоїть перед лавою насмішників!»

Але якщо задум та ідея картини були пройняті духом заперечення, то її виконання було просякнуте найтеплішою життєвістю. У рисах обличчя кожного персонажа відчувалася змістовна, справжня особистість, кожне обличчя само по собі являло цілий трагічний світ або комедію, воно було відмінно освітлене і написане, так само як і тонкі руки, які не знали важкої праці. Злототкані камзоли дивних чоловіків, давньоримське вбрання жінки, сліпучий колір її шкіри, нитка коралів на шиї, її чорні коси та локони, скульптурна обробка старого мармурового столу, навіть блискучий пісок, в який вдавлювалася нога дівчини, її щиколотка над червоною шовковою туфелькою, – все це було написане сміливо, впевнено, без усякої манірності й нескромності, але від душі; так що контраст між радісним блиском і критичним духом картини справляв надзвичайне враження. Люс називав цю картину своєю «верховною комісією», зібранням знавців, перед яким він сам іноді стояв із серцем, що калатало. А траплялося, що він ставив перед цим полотном якогось бідолашного грішника, чий розум і покликання навряд чи були освячені небом, і спостерігав, які збентежені міни той виробляв.