Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Люс так невимушено перевертав аркуш за аркушем, як коли б показував колекцію метеликів, і лише іноді називав імена красунь:

– Це Тереза, це Марієтта. Це було під Фраскаті, це – у Флоренції, це – у Венеції!

Здивовані та безмовні, стежили ми за сторінками, на яких миготіло стільки краси й таланту, і тільки Еріксон іноді клав руку на аркуш, аби на мить затримати його.

– Мушу зізнатися, – сказав він нарешті, – мені не зовсім зрозуміло, як можна придушувати в собі стільки генія або, в кращому випадку, витрачати його на такі таємні витівки! Скільки радості ви могли б подарувати людям, якби всю цю силу направили до серйозної мети!

Люс знизав плечима.

– Геній! Де ж він? У цьому все питання! Навіть найбільш дикий представник цієї породи має бути смиренним і простодушним, як дитя, коли він сам і працює. Мені, можливо, не вистачає смирення або смирності. Я ніколи не буваю сам: навколо мене всі пси, якими мене цькують!

Ми не цілком зрозуміли ці слова, що суперечили до того ж його колишнім висловлюванням про те, що «можна зробити все», і я вже тепер зовсім не знав, як на все це дивитися. Мене вабило до цього благовидого, спокійного і навіть серйозного чоловіка, хоча зміст альбому говорив про якусь безпринципність, яку ми, мабуть, іще можемо пробачити собі, але не любимо в другові, якого цінуємо. Тут було щось від того жахливого погляду на природу, згідно з яким обидві статі протистоять одна одній як ворожі сили: потрібно бути молотом або ковадлом знищувати або виявитися знищеним. Кажучи простіше, хто не захищається, того зжеруть вовки.

Тим часом ми дісталися останнього малюнка, за яким ішло ще кілька порожніх аркушів, і Люс збирався було закрити альбом. Але Еріксон втримав його – йому хотілося докладніше розглянути цей малюнок, позаяк усі раніше зображені жінки були італійського походження, ця ж – явно німецького. Голівку цю не було намальовано окремим етюдом, як на інших аркушах; в цьому випадку художник не міг дати голову ізольовано, глядачеві являлася відразу, на весь зріст, фігура стрункої дівчини, чиє волосся, заплетене у великі коси, було таке пишне, що, здавалося, голівка погойдується, як квітка гвоздики на високому стеблі, хоча ніжно-округла лінія трохи похиленої шиї лише являла природну грацію. Якщо не брати до уваги здивованого погляду великих, яскравих, як зірки, очей, обличчя здавалося майже позбавленим виразу, і його ніжні риси було тільки намічено срібним штифтом, який обрав художник. Тим більш упевнено і твердо, хоча теж з ніжною легкістю, було відтворено обриси дівочої фігури, що проступають крізь класично суворі складки одягу, і тут жоден штрих не був зайвим і жоден не був забутий.

– Ну і дівчина! – вигукнув Еріксон. – Де росте ця квітка?

– Тут, у місті! – відповів Люс. – При нагоді ви зможете її побачити, якщо будете добре поводитися!

Я ж, зворушений глибокою невинністю цього створіння, несподівано для самого себе вигукнув із благанням у голосі:

– Але ви не зробите їй нічого поганого?

– Ого! – розсміявся Люс, поплескавши мене по плечу. – Що ж я можу їй зробити поганого?

Еріксон теж розсміявся, і ми, у супроводі голландця, вирушили на нашу вечірню прогулянку. Коли ми проходили по кімнатах, перед нами знову сяйнули три прекрасні картини, для мене – востаннє, бо пізніше мені ще довелося побачити їх, але тільки в досвітній напівімлі й за таких обставин, коли я навряд чи міг звернути на них увагу. Куди вони ділися відтоді, не знаю; ніколи вони не виставлялися на громадський суд, а сам Люс згодом, під впливом свого мінливого характеру, відійшов од мистецтва. Якщо, як кажуть, астрономам доводилося спостерігати миттєве, але дуже явне коливання деяких зірок, чому ж слабкій людині не відхилитися від свого шляху?

Отже, ми втрьох попрямували з північної частини міста на його західний кінець, аби не поспішаючи підшукати собі на березі річки, що тече з півдня, місце відпочинку. По дорозі ми пройшли повз будинок, в якому я жив.

– Стоп! – крикнув Еріксон, коли ми, голландець і я, збиралися пройти мимо. – Зайдімо й до нього, подивимося, що він пише! Призахідне сонце якраз дивиться в його віконце, не дуже-то вдало розташоване; сонце виручить і ми хоч побачимо колір!

Не без вагань і все ж досить охоче я пішов уперед, аби відімкнути кімнату. Справді, у променях вечірньої зорі мої жахливі фантасмагорії були такі схожі на палаюче місто, що ми всі троє голосно розреготалися. Тут були два великі картони: давньогерманське полювання на зубра в широкій полонині, де красувалися мальовничі групи дерев, і німецький дубовий ліс із кам’яними стовпами, могилами героїв та жертовними вівтарями. Обидва ці сюжети я намалював великим тростинним пером на величезних просторах паперу і соковито заштрихував. Великі маси тіней я проклав сірою акварельного фарбою, потім укрив картони клейовою водою і вже на цьому тлі почав жваво господарювати олійними фарбами, так що в прозорих частинах світлотіні всюди прозирав малюнок пером. Жодного етюду з натури не використав я для цієї мети і, в своєму неприборканому прагненні до творчості, придумав усе від першого до останнього штриха. А оскільки така робота йшла настільки ж легко, як і весело, ці кольорові картони начебто обіцяли щось путнє, хоча говорити про них було важко: навряд чи вони дозволяли вирішити, чи дійсно я здатний виконати такі картини. Людські фігури висотою у вісім дюймів на моє прохання намалював мені молодий земляк, який навчався в академії і вже робив сміливі начерки. Але ці фігури ще не були зафарбовані й поки що білими привидами вони блукали по лісах.