Готфрид Келлер - Зелений Генріх

І ось настав цей сонячний травневий ранок; при перших проблисках дня я вже прокинувся й вийшов із міста на найближчий пагорб тільки для того, щоб у своєму нетерпінні згаяти час і кинути останній погляд на рідні місця. Я стояв на узліссі. За ним іще слабкою зорею червонів схід. Але вже зашарілися зі східного боку найвищі вершини, гребені та схили гірського пасма на півдні. Освітлення надавало їм досить химерні форми, яких я раніше ніколи не спостерігав. Потроху ставали видні обриви та ущелини, гірські пасовища та сільця, про які я не мав ніякого уявлення; а коли, зрештою, через якусь западину між гір були осяяні зі сходу і старі церкви міста, що лежало біля моїх ніг, коли безхмарний ефір розлився над землею, а навколо мене зазвучав спів птахів, батьківщина здалася мені такою новою та незнайомою, мовби я не готувався покинути її, а тільки тепер починав вивчати. Нерідко буває, що давно звичне та близьке лише в ту мить, коли ми йдемо від нього, являє нам якусь незвідану принадність і цінність, викликаючи сумне усвідомлення скороминущості та обмеженості нашого буття. Досить було того, що я – в найбуквальнішому сенсі – побачив навколишнє в новому світлі, щоб розставання стало для мене болісно важким, у душі моїй народилися каяття й невпевненість, і я навіть ухвалив одне з найбільш безплідних рішень: надалі рано вставати і користуватися кожною годиною свого часу, як коли б я був хліборобом, мисливцем або солдатом, які з раннього ранку починають свою працю. На підтвердження своєї клятви та для більшої вірності обов’язку я підняв із землі смугасту біло-блакитну пір’їнку лісової сороки та встромив її у свою оксамитову шапочку, – адже це були наші республіканські кольори. Потім я поспішив назад у місто, де у вуличках вже грало сонце й гули перші церковні дзвони. Поки матінка готувала мені останній сніданок, я обійшов будинок, аби попрощатися з нашими мешканцями на різних поверхах.

У самому низу жив бляхар, чоловік, що обробляв той матеріал, який сам по собі майже нічого не коштує, набуває значення лише після безкінечного обрізання, оббивання та паяння і ніколи не може бути використаний удруге. Отже, все ґрунтується на наданій йому формі, яка слугує для оточення тисячі порожніх просторів, а позаяк, зважаючи грубість і недовговічність цього матеріалу, ніхто не хоче витрачати на такі речі багато грошей, потрібна наполеглива праця з ранку й допізна, щоб кількістю виробів забезпечити необхідний для мізерної життя дохід. Від цього, а також від постійного напруження уваги, необхідного при небезпечному для життя прибиванні покрівельних жолобів, майстер зробився похмурою людиною, суворим зі своїми підмайстрами та непривітним навіть із жінкою та дітьми. Підозріливий і позбавлений підприємливості, він не наважувався відкрити крамницю і тим розширити свою справу, а обмежувався тим, що в темній своїй майстерні, розташованій у віддаленому провулку, працював із самого ранку до пізньої ночі, навіть у ті години, коли його підручні вже лежали в постелі або сиділи в харчевні. Квартирну плату він завжди сплачував точно в строк і з моєю матір’ю поводився чемно та шанобливо. Але на мене він дивився скоса й обходився зі мною стримано та сухо, бо, як я давно помітив, не схвалював мого досі такого вільного та безтурботного життя, моєї професії та всіх моїх вчинків узагалі. Тим більше я був здивований, коли він тепер зустрів мене дуже весело і доброзичливо; його радісний настрій підкреслювався тим, як гладенько він був поголений і як добре був відпрасований його недільний костюм, що, втім, не завадило йому нагородити ляпасом хлопчика, який, сидячи за сніданком, захотів іще молока і, діставши ляпасу, голосно заревів. Слідом за тим почала приглушено схлипувати і дівчинка, яку батько раптом смикнув за косу: вона завинила в тому, що впустила на підлогу свій шматок хліба. Після того як дружина, піймавши суворий погляд чоловіка, пішла з дітьми на кухню, він жваво заговорив про мою подорож, про міста, які я побачу, про їх визначні пам’ятки, які мені слід оглянути, і почав пригадувати, як заведено у бувалих людей, що розповідають про свої мандри, тут – кам’яного ідола, там – падаючу вежу, а ще де-небудь – дерев’яну мавпу на ратуші. Потім він повернув розмову на їжу та напої, на ласі національні страви, яких він ніколи не забуде й які мені доведеться покуштувати в різних місцях. Тут він радив мені нічого не упускати.

Потім він неквапливо підійшов до письмового столу, дістав з нього папірець із загорнутим у нього брабантським талером і вручив мені його як скромний подарунок на дорогу, який він просив мене витратити на здоров’я, на мій розсуд. Звичай не дозволяв мені відмовитись, і я, ввічливо подякувавши, затиснув монету в руці й піднявся на наступний поверх. Лише згодом я дізнався, чим була викликана його люб’язність. Його радісний тон і удавана доброзичливість пояснювалися його переконанням у тому, що я тепер пізнаю тягар боротьби і праці та що в тій школі життя, куди я так простодушно прямую, мене гарненько вимуштрують. Національні ласощі, які він нібито куштував під час своїх мандрівок, були не такі вже привабливі, бо він терпів голод і спрагу й усяку потребу, притому не зі своєї вини, а по невдачливості. Таким чином, його життєрадісне прощання було своєрідним побажанням лих, яке він давав мені на дорогу, щоправда, як він вважав, для моєї ж користі.