Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Проте він продовжував свої відвідини чарівного будиночка, де жило чарівне створіння, і тільки остерігався вчинків і слів, які видали б його закоханість. Очі дівчини уявлялися йому тихими водами, що здаються безтурботними, але небезпечними навіть для хорошого плавця, бо нікому не відомо, які водорості чи живі істоти таяться в глибині. Йому постійно ввижалась якась невиразна небезпека, він став незвично похмурий і час від часу зітхав, сам того не помічаючи. Але ці зітхання роздмухали в яскраве полум’я таємний жар, уже давно запалений у серці сімнадцятирічної дівчини. Кожен міг бачити цей світлий вогонь, і ми, друзі, теж бачили його, коли Люс іноді влаштовував в обох дам невелику вечірню гулянку і запрошував нас, аби не бути там самотнім і все ж не відмовлятися від відвідування сім’ї.

Ми бачили, як Агнеса завжди спрямовувала погляд на нього, потім сумно відводила очі та знову наближалася до нього, а він змушував себе цього не помічати, проте явно сотні разів мусив стримувати себе, щоб не торкнутись її тремтячою рукою. Але якщо їй часом вдавалось удати, ніби вона розуміє та цінує його сухувату батьківську манеру, і при цьому на хвилинку забути свою руку на його плечі або, як безневинна дитина, на мить пригорнутися до нього, в очах її світилося щастя, і тоді вона весь вечір залишалася задоволеною та скромно-мовчазною.

Такі відносини потроху ставали тяжкими й сумнівними для всіх, крім матері, яка була рада пожвавленню своєї сім’ї та твердо вірила, – саме тому, що Люс був такий стриманий, – що прийде день, коли він серйозно освідчиться. Еріксон, поглинений своїми особистими справами, теж не дуже турбувався з цього приводу, а коли ми разом покидали гожий будиночок, він відразу ж ішов своєю дорогою, тим часом як ми з Люсом довго ще блукали, проводжаючи один одного, і годинами стояли то під його дверима, то під моїми, обговорюючи його поведінку та запекло сперечаючись. Я не наважувався відкрито закликати його до відповіді з приводу його ставлення до дівчини; в таких питаннях він був замкнутий, і чим непевніше він почувався, тим більше напускав на себе вигляд людини, яка знає, що робить і що має робити. Тому я вибирав манівці метафізичних дебатів, об’єднуючи легковажність, за яку я йому зі щирим болем докоряв, із властивим йому безбожництвом, а він, незважаючи на пізню годину, настільки ж завзято і безглуздо обстоював свої переконання, як я на них нападав. Іноді ми так довго і так голосно розмовляли, порушуючи нічну тишу, що сторожа нагадували нам про необхідність щадити сон громадян. Але одного разу, в той час коли готувалося свято художників, Люс, чудово бачачи, куди хилиться моя розмова, раптом перервав її та спокійно оголосив мені, що запросив Агнесу на свято як свою супутницю і що, зважаючи на результат свята, він вирішить, чи виникне між ними постійний союз. За таких обставин, сказав він, боязкі діти людські стають сміливішими та вирішують долю свою легше, ніж у звичайні дні. Для нього теж рішення має бути справою випадку; при цьому сила бажання і боязнь помилкового кроку опиняться в цілковитій рівновазі.

Агнеса миттєво розцвіла новою надією, як тільки її коханий звернувся до неї з доброю звісткою. Охоплена тихою печаллю, вона вже відмовилася від думки бути серед блиску святкових радощів хоча б де-небудь поблизу від Люса. Одначе, не бажаючи грати своїм щастям, вона тихо і смиренно підкорилася всім розпорядженням голландця, коли він з’явився до неї з пишними тканинами, які мали оповити її струнку фігуру та підкреслити її чисту красу. І поки він, милуючись чорними хвилями волосся, яких вистачило б і на трьох чарівних дівчат, пропускав ці шовковисті пасма між пальцями і думав інакше, а Агнеса мовчки нахиляла перед ним голівку, в цій самій юній голівці дозріло безмовне та урочисте рішення думати тільки про те, щоб у належну мить обняти його і нерозривно з’єднати його життя зі своїм. Такий сміливий намір міг бути породжений тільки по-дитячому простодушною натурою, яку сколихнула пристрасть.

Святкування мало відбутися в залі найбільшого театру столиці. Вона була яскраво освітлена і вже вмістила обидва корпуси святкової армії – виконавців і глядачів. У той час як на галереях і в ярусах лож зібралася та частина воїнства, що готувалася споглядати іншу, а поки що розглядала своє ж убрання, фойє та проходи гули від артистів, які щільно збились і шикувалися в бойовому порядку. Тут все гойдалось і переливалося сотнею барв і мерехтливим блиском. Тут кожне почувалося значною особою, і, виростаючи у власних очах, радісно оглядало свого сусіда, який у гарному одязі тепер теж здавався значним і видатним, чого в інший час про нього ніяк не можна було сказати; втім, ядро тих, що виступали, складалося не з пихатих статистів і світських франтів, а зі сповнених життям, піднесених генієм юнаків і давно знаних своєю роботою зрілих мужів, які мали законне право зображувати славетних предків. Крім живописців і скульпторів, у ході мали брати участь будівельники, ливарники бронзи, малювальники по склу та порцеляні, різьбярі, гравери, літографи, медальєри і багато інших представників розгалуженого світу мистецтва. Біля ливарних майстерень стояли призначені для королівського палацу і щойно закінчені дванадцять позолочених фігур колишніх володарів, кожна дванадцять футів заввишки. Численні статуї мирських і духовних князів, своїх і чужих, кінні та піші, разом із їх скульптурними п’єдесталами, були вже готові та розвезені по місту; починалися гігантські роботи, і тут, у ливарнях, кипіла, мабуть, така ж бурхлива і потужна діяльність, як колись навколо тієї ливарної печі у Флоренції, де Бенвенуто відливав свого Персея. Неозорі поверхні стін уже було вкрито фресками. Вітражі, з будинок заввишки, складалися з кольорового скла такої вогненної яскравості, якої єдино заслуговувало відродження цього згаслого мистецтва. Всі рідкісні та незамінні скарби, що сяяли в зібраннях картин на смертному полотні, тепер із невибагливою ретельністю переводилися досвідченими майстрами на порцелянові плити та благородні посудини для збереження на тривалі часи; при цьому художники виявляли мистецтво, яке досягло такої досконалості лише за останні кілька років. І особливої гідності всім великим і малим майстрам, підмайстрам і учням, які втілювали цей світ мистецтв, надавав чистий відблиск першої юнацької зрілості епохи; така життєрадісна спрямованість рідко повторюється на шляху одного покоління, – зазвичай така епоха вже подекуди затягується легкими тінями збочення і виродження. Всі, навіть літні, були ще молоді, тому що був молодим сам час, і ознаки самої лише вправності, не одухотвореної щирим захопленням, виявлялися ще рідко.