Готфрид Келлер - Зелений Генріх

І ось, нарешті, другий широкий ряд сурмачів і литаврист, над якими височів двоголовий орел, загримів музикою, передуючи імперії та всім, хто уособлював хоробрість і блиск, що оточували правителя. Загін ландскнехтів із дужим начальником на чолі відразу ж створив живу картину тодішнього воєнного часу, тривожного, дикого, що гримів піснями народного побуту. Проникаючи крізь ліс списів завдовжки вісімнадцять футів, уявний погляд тепер відтворював гори і доли, ліси та ниви, замки та фортеці, простору німецьку і франкську землю, після того як раніше глядачі споглядали обведене мурами багате місто. Купка вояків, яка складалася з молоді й кількох літніх бойових півнів, так вжилася в одяг, звичаї та пісні свого історичного прообразу, що від цього свята, у слові й картині, пішла особлива ландскнехтівська культура, і ще довго всюди можна було бачити їхні голі, спалені сонцем потилиці, розрізні рукава з буфами та короткі мечі.

Але все стало знов урочистіше і тихіше. Пройшли чотири пажі з гербами Бургундії, Нідерландів, Фландрії та Австрії, потім – чотири лицарі з прапорами Штирії, Тіролю, Габсбургів і з імператорським штандартом, за ними – мечоносець і два герольди. Після особистої охорони імператора, озброєної дворучними мечами, йшли юрбою пажі в коротких золототканих камзолах. Вони несли золоті келихи, випереджаючи імператорського виночерпія, і так само перед старшим єгермейстером ішли мисливці й сокольник. Факелоносці, чиї обличчя були закриті сталевими ґратами, оточували імператора. У туніці й мантії з золотої тканини, прошитої чорним і облямованої горностаєвим хутром, у золотих латах, із королівським обручем на береті простував Максиміліан Перший, і в рисах його, здавалося, втілюється все доблесне, лицарське та одухотворене, що було притаманне його епосі. Такий був і актор, бо для зображення імператора знайшовся молодий художник із найдальших меж тогочасної Німеччини, обличчя й постава якого, здавалося, були створені для цієї ролі.

Слідом за імператором ішов його веселий радник Кунц фон дер Розен, але не як блазень, а як проникливий, непереможний герой веселої мудрості. Він був одягнений у камзол із рожевого оксамиту, який щільно прилягав до тіла, причому широкі верхні його рукава були вирізані великими зубцями. На голові сиділа блакитна шапочка з вінком, в якому троянди чергувалися з бубонцями. Але до стегна на рожевій портупеї був підвішений широкий і довгий меч із доброї сталі. Подібно до свого бойового вождя і правителя, він сам був скоріше героїчною поемою, ніж поетом.

А тепер, брязкаючи зброєю, закрокували, одягнені в сталеві обладунки, всі ті, що від Люнебурзького степу до Стародавнього Риму, від Піренеїв до турецького Дунаю бились і проливали свою кров, – блискучі військові вожді держави; потомствений виночерпій і намісник імператора Зиґмунд фон Дітріхштейн і юрист Ульріх фон Шелленберґ, який досяг поста тимчасового головнокомандувача; Ґеорґ фон Фрундсберґ, Еріх фон Брауншвейґ, Франц фон Зіккінґен, бойові друзі Роґґендорф і Зальм, Андреас фон Зонненбурґ, Рудольф фон Ангальт й інші, кожен зі своїм зброєносцем і трофеєносцем, під покровом знамен із перерахуванням битв та облог, у супроводі щитів зі сміливими та благородними девізами. У цій сцені можна було бачити переважно красиві та потужні фігури, бо тут зайняли місця головним чином ті, хто, як ковалі свого щастя, зуміли пробитися на вершину життя й удачі, та за своїми здібностями в усіх відношеннях були цього варті.

Я трохи подався вперед зі свого ще прихованого місця, щоб краще бачити всіх, які проходили повз мене, і поглинав усе очима, немов людина, що має дар пронизувати поглядом оболонку речей. Зовсім забувши про свою участь у грі, я насолоджувався пишністю видовища. І ніби сам – нащадок зниклих союзників імперії, я дихав гордою радістю, яка ще зросла, – якщо тільки це взагалі було можливо, – коли серед учених радників короля показався знаменитий Віллібальд Піркгеймер. Під час так званої «швабської війни» він водив нюрнберзький корпус армії Максиміліана проти швейцарців і описав цей похід. І тепер я раптом згадав про те, що цей лицарський король із усіма своїми полководцями, побажавши знову підкорити моє батьківщину і включити її до складу імперії, змушений був спустити імперський прапор, піднятий проти моїх предків, і відступити без успіху, нарікаючи на те, що він не в силах «побити швейцарців без допомоги швейцарців». Так я міг безжурно віддаватися національному самовдоволенню, не думаючи про те, що шальки на терезах долі невпинно піднімаються та опускаються і що, незважаючи на хоробрість моїх давніх швейцарських патріотів, їх не дуже-то любили та цінували усі їхні сусіди.