Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Ось відчинилися двері, й серед грому звуків з’явилися сурмачі й литаврист. Своїми рядами вони приховували ходу, що наростала за ними, і довелося чекати, щоб вони, просунувшись далі, дали простір для розгортання пишного строю. За ними йшли двоє церемоніймейстерів із нюрнберзьким гербом, орлом на білих і червоних смугах, а далі крокував старшина славного цеху мейстерзінґерів, легкий і стрункий, із великим листяним вінком на голові та золотим жезлом у руці. Далі йшли мейстерзінґери – всі у вінках і зі своїм девізом, причому попереду – молодь, у коротких костюмах, за нею – люди похилого віку, які оточували поважного Ганса Сакса в темній хутряній мантії, уособлення вдало прожитого життя, з сонячним сяйвом вічної юності навколо сивої голови.

Але бюргерська пісня була в ту пору така багата і розкішна, що без неї не обходилися ніякі майстри, й особливо цех цирульників, який з’явився тепер, попереду них несли бритву і бритвений тазик. Тут крокував кровопускач Ганс Розенблют, автор бешкетних двовіршів, а також геральдичних девізів, веселий горбань із величезним клістиром під пахвою. Широкими кроками поспішав за ним довгоногий Ганс Фольц із Вормса, знаменитий цирульник і автор масничних п’єс і шванків – як суперник Розенблюта і попередник Ганса Сакса. Так два цирульники і швець плекали молоді паростки німецької сцени.

Багаті піснями були і всі інші цехи, які рухалися тепер кожен в одязі певного кольору та зі своїм прапором: бондарі й броварі, м’ясники в червоному з чорним, облямованому лисячим хутром цеховому вбранні, пекарі – в сірому та білому, восколиви в костюмах, які тішили око, де поєднувалися зелений, білий і червоний кольори, і знамениті пряничники у світло-коричневому й темно-червоному; безсмертні шевці в чорному та зеленому (колір відчаю та колір надії), строкаті кравці. В особі ткачів камчатних матерій і килимарів з’явилися вже відомі майстри більш високих ремесел, бо вони виробляли розкішні килими та скатертини, що прикрашали будинки багатих купців і патриціїв.

Всі цехи, що з’являлися тепер, являли собою кожен справжню республіку сильних, винахідливих людей ремесла та мистецтва. Досвідченість і знання справи поширювалися не тільки на майстрів, а й на підмайстрів, серед яких було чимало талановитих хлопців. Уже токарі могли назвати в числі підмайстрів Єроніма Ґертнера, який із дитячим благоговінням вирізав на славу Божу зі шматочка дерева вишню, що гойдалася на своєму черешку, й муху, що сиділа на ній, таку ніжну, що її крильця й ніжки рухались, якщо дихнути на неї, але він же був і досвідченим будівельником водогонів, і творцем хитромудрих фонтанів.

Із натовпу персонажів, які змінювалися й миготіли переді мною, – майже з кожним із них була пов’язана чарівна легенда, – багато ще живуть у моїй пам’яті, й усе-таки їх запам’яталося мало в порівнянні з тим, яка їх була сила-силенна. Серед ковалів, одягнених у червоне й чорне (колір заліза та колір вугілля), крокував майстер Мельхіор, який упевненою рукою кував великі залізні кулеврини, серед зброярів – винахідливий підмайстер Ганс Даннер, який уже в ті часи гнав із металів стружки, немов під руками у нього було м’яке дерево, і його брат Леонгард, який придумав облогову машину – гвинт для руйнування мурів. Тут же йшов і майстер Вольф Даннер, винахідник кремінного затвора, а поруч із ним – Бехейм, голова ливарників. Їх блискучі, пишно прикрашені гарматні стволи, гармати, картечниці та мортири здобули собі славу в усьому світі.

Один лише цех шпажників і зброярів охоплював цілий різноманітний світ майстерних працівників по металу. Ті, хто кував мечі, й ті, хто виробляв шоломи або лати, – кожен доводив виготовлювану ним частину військового спорядження до високої досконалості, постійно підтверджуючи цим своє мистецтво. Суворий поділ по галузях дивним чином переходив у свободу та багатосторонність, коли прості цехові майстри раптом здійснювали найважливіші винаходи й коли всі могли робити все, часто не вміючи ні читати, ні писати. Так, слюсаря Ганса Бульмана, виготовлювача великих годинників із планетними системами, й Андреаса Гейнлейна, який їх удосконалив, а також виробляв настільки маленькі годиннички, що вони вміщувалися в набалдашнику тростини, і Петера Хеле, справжнього винахідника кишенькових годинників, – усіх їх тут нагороджували простим і почесним ім’ям слюсарних майстрів.

Я ще пам’ятаю серед різьбярів по дереву чоловічка у плащі на котячому хутрі, Єроніма Реша, друга кішок, у тихій робочій комірчині якого всюди сиділи та муркотіли ці тварини. А відразу ж за маленьким чорно-сірим котолюбом я бачу світлу групу карбувальників срібла у блакитних і рожевих шатах із білою накидкою і золотарів, одягнених в яскраво-червоне вбрання з чорним камчатним плащем, щедро затканим золотом. Перед ними несли срібні барельєфні плити й золоті чаші. Мистецтво карбування сміялося тут у срібній колисці, тут же були витоки новонародженого мистецтва гравіювання на міді, й воно було відокремлене від гравіювання на дереві, що йшло об руку з почорнілою сім’єю друкарів.