Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я був у похмурому і ледачому настрої, й тому мені був особливо приємний прихід виноградаря та скрипаля Рейнгольда, який розшукав мене, щоб попросити про дружню послугу. Він повідомив, що Агнеса пробула в найбезпораднішому стані ще кілька годин. Лише на світанні вона оговталася настільки, що він міг перевезти її додому. Одначе злісні чутки про її розбещеність, про те, що вона захмеліла і багатий шанувальник нібито через це негайно і назавжди покинув її, вже досягли міста, і коли перед будинком зупинився екіпаж і звідти вийшла змучена, сумна дівчина, сусіди повідчиняли вікна, й люди почали визирати звідусіль із явним презирством або принаймні несхваленням. Рейнгольд разом із однією зі служниць вілли супроводжував бідолаху і, звичайно ж, негайно пішов, не заходячи до будинку. Але навіть ця поява нового покровителя посилила неприємне становище, і тепер на нас лежить завдання, оскільки в цій справі й ми не без докору, захистити репутацію ні в чому не повинної дівчини. Так ось у нього виник план, і він змовився зі своїми друзями в цей же вечір виконати під вікном бідної Агнеси серйозну та достойну музику, серенаду – в кращому розумінні цього слова. Щоб уникнути всяких перешкод і надати цьому виступу цілком солідний характер, він уже виклопотав дозвіл влади. По закінченні ж серенади він має намір відразу піднятися в квартиру й урочисто запропонувати покинутій дівчині свою руку.

– Про те, що було раніше, – вів далі він, – я нічого не бажаю знати, хоч що б плескали язики! Така, як вона є, з її милим личком, легкою фігуркою, з усією її чарівністю та нескладною долею, вона мені подобається, і я не можу жити далі без неї! Якщо я і помиляюся, то лише в тому сенсі, що вона виявиться ще кращою, ніж я думав! Трохи сонця, трохи того, що називають щастям, інколи – скляночка доброго рейнського вина, і вона швидко повеселішає!

– А що ж вимагається від мене? – запитав я здивовано, але й не без співчуття, позаяк задум цього щирого чоловіка здавався мені найкращим виходом із біди.

– Вас я прошу, – відповів він, – під вечір піти в цей вузький будиночок, у цю скриньку для коштовностей, і затримати там жінок, щоб вони нікуди не пішли і все ж щоб музика виявилася для них сюрпризом. Далі, якщо це не станеться само собою, вам слід непомітно спрямувати розмову на мене, відгукнутися про мене добре, тобто не про мене особисто, а про моє становище, про мій скромний добробут, який дозволяє мені ввести в дім дружину. Я хотів би, щоб ви заговорили про це немов мимохідь, але як про щось цілком відоме, що не викликає сумнівів. Така підготовка бажана, щоб я, прийшовши, не мусив сам заводити про це мову. Ці відомості істотні, а при таких ускладненнях зазвичай мають навіть вирішальне значення. І ви не збрешете, якщо тільки не дуже захопитеся, даю вам слово! Невеликого земельного володіння та мого художнього ремесла вистачає для скромного, але аж ніяк не бідного життя, а в майбутньому мене ще чекає спадок старої тітки, яка не дає мені спокою з одруженням і вже приготувала посаг для нареченої, як для єдиної дочки. До речі кажучи, цю обставину варто трохи розписати! І справді, добра бабуся доходить до смішного: вона не перестає робити покупки, як тільки побачить що-небудь придатне для мого майбутнього господарства. Її будинок і так повна чаша, а вона продовжує нагромаджувати в ньому все нові й нові запаси, і всякі дрібниці, й великі речі… Отже, поговоріть, розпишіть усе це… Ви виконаєте моє прохання? Можу вам сказати, я відчуваю себе як людина, що бачить кинутий дурнем діамант і боїться, щоб його не підібрав хтось інший, перш ніж він сам устигне на місце!

Я мимоволі посміявся в душі цьому маленькому зразку життєвої мудрості, яка так мило виправдалася б, коли б затія Рейнгольда вдалась. Я охоче обіцяв виконати, у міру сил і вміння, його прохання, і він, сповнений надій, утік від мене закінчувати свої приготування.

У мене мав бути порожній і сумний день, і тому я був тільки радий дорученням, хоч якими новими були для мене обов’язки свахи. «Після того як ти майже дві доби охороняв кралю, кинуту Дон-Жуаном, – сказав я собі, – можеш узяти на себе ще й таку баб’ячу справу; вона цілком підходить до тої, першої, а також і до твоєї безглуздої дуелі!»

Як тільки спустилися сутінки, я вирушив у дорогу й незабаром опинився біля будинку обох жінок, що сиділи, мабуть, у цілковитому мовчанні, позаяк до мене не долинало жодного звуку. Лише постукавши, я почув мляве: «Увійдіть!» – а коли увійшов, то побачив у напівтемній кімнаті тільки матір, яка сиділа в кріслі, підперши голову руками. На столі перед нею лежав невеликий футляр. Упізнавши мене, вона хрипким голосом промовила: