Ми сиділи, а вода в блискучому, рідко використовуваному чайнику вже давно кипіла, але ніхто не з’являвся, – було ще рано. Поважна дама почала виявляти нетерпіння. Вона сумнівалася, чи прийде справді Рейнгольд. Я намагався її заспокоїти, і ми чекали знову досить довго. Нарешті це їй набридло, і вона почала розливати чай. Ми випили по чашці, трохи попоїли і знову коротали час, неуважно обмінюючись окремими зауваженнями, поки моя небагатослівність не довела стомлену жінку до дрімоти. Тепер запанувала глибока тиша, і незабаром по тихому, рівномірному диханню, що долинав од печі, я зрозумів, що й Агнеса забулася сном. А позаяк і я спав мало, очі в мене теж заплющились, і я заснув за компанію при світлі лампочки, що тьмяно освітлювала кімнату.
Так ми дружно дрімали, ймовірно, з годинку, коли нас раптом розбудила повнозвучна, хоча і ніжна музика, й одночасно вікно освітилося червоним сяйвом. Вражена вдова поспішила до вікна, і я за нею. На маленькій площі стояли перед пюпітрами восьмеро музикантів, чотири хлопчики високо піднімали палаючі факели, а біля входу на площу крокували туди й сюди двоє поліцейських, підтримуючи порядок серед слухачів, які швидко нагромаджувались. На допомогу скрипалям Рейнгольд залучив іще виконавців на валторні, гобої та флейті. Сам він сидів на розкладному стільчику і грав на віолончелі.
– Пресвята Маріє, що це? – вигукнула здивована мати Агнеси.
– Запаліть свічки! – відповів я. – Це і є пан Рейнгольд зі своїми друзями. Він улаштував серенаду для вашої дочки! Заради неї ця музика, їй надано таку честь перед усім світом і цим містом!
Я відчинив одну зі стулок вікна, а стара дама поспішила за підсвічниками і запалила рожеві свічки, які тепер були дуже доречними. Адажіо старовинного італійського композитора звучало чудово, його розносило теплим подихом першого весняного вітерця.
– Дитинко, – зашепотіла мати дівчині, що почала прислухатись, – у нас серенада, у нас серенада! Піди виглянь-но!
Уперше при мені вона говорила зі своєю дочкою так радісно і з таким щирим натхненням – настільки великою була заспокійлива дія музики. Агнеса мовчки повернула бліде обличчя до вікна. Потім вона повільно підвелася й підійшла ближче. Але, побачивши в світлі смолоскипів безліч облич на вулиці та у вікнах – усіх сусідів, вона вмить утекла на колишнє місце, склала руки на колінах і трохи схилила голову набік, аби не упустити ні звуку прекрасної музики. У такому положенні вона залишалася, поки не були виконані три п’єси та музика не закінчилася мелодійним і веселим, майже хороводним пасажем. Після цього виконавці зібрались і мовчки пішли під гучні оплески натовпу на вулицю. Акуратні ящики та футляри, в яких вони несли свої інструменти, також сприяли створенню у публіки враження незвичайного та вишуканого концерту. Повільно розходячись, люди з цікавістю оглядали дивовижний будинок, і матір Агнеси, яка стояла біля вікна, насолоджувалася всім до останньої хвилини. Навіть коли вона спостерігала, як забирають пюпітри, їй здавалося, що вона бачить найурочистіше та найграндіозніше у своєму житті видовище.
Коли зрештою вона зачинила вікно та обернулася, на порозі стояв Рейнгольд і шанобливо привітав її, а я відразу ж назвав його ім’я. Потім він попросив вибачити його за те, що дозволив собі так непрохано вторгнутися зі своєю музикою, і віднести цей виступ за рахунок загального карнавальних веселощів. Вона відповіла йому всілякими компліментами та висловленням удячності, причому поринула в блаженно-співучий тон, що нагадував звуки флажолета, які видобуваються зі скрипки. Раптово вона перервала себе, щоб покликати доньку, яка, здавалось їй, непристойно довго ховається у своєму кутку. Однак Агнеси там не було; вона непомітно вислизнула і тепер знову ввійшла. На ранкове плаття, в якому дівчина горювала весь день, вона накинула білу шаль, зав’язавши кінці на спині; чорне волосся зібрала на потилиці у великий вузол. Усе це вона проробила за хвилину і, ймовірно, не дивлячись у дзеркало. За поставою та виразом обличчя вона здавалася тепер років на десять старшою. Навіть мати дивилася на неї з таким подивом, немов побачила привид. Твердими кроками Агнеса підійшла до «боготворця», спокійно та серйозно спрямувала на нього погляд і подала йому руку. Але, якби вона була одягнена в шовки й оксамит, вона й тоді не могла б так прикувати погляд Рейнгольда, як тепер своєю нехитрою простотою, а в мене навіть промайнула така думка: «Слава Богу, що Люс поїхав і більше не побачить її, інакше вся ця біда почалася б знову!»
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу