Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Рейнгольд із німим благоговінням споглядав справу рук своїх, бо він воістину випростав надламану квітку, давши їй можливість знову жити. Честь, яку він виявив дівчині, відбивалася таким чистим сяйвом на її чолі та у спокійних чорних очах, що він у збентеженні смиренно мовчав, не знаходячи слів навіть тоді, коли ми всі сіли за стіл і мати знову приготувала чай. Розмова не клеїлась, поки мати Агнеси не заговорила про рейнські землі, батьківщину гостя, і не запитала його, чи правда, що його перебування тут добігає кінця і він повернеться додому. Це розв’язало йому язик, і він почав розповідати про те, як церкви і прелати чекають його зі своїми замовленнями та розраховують на успіхи, досягнуті ним у роботі. Потім він заходився вихваляти свою батьківщину.

– Мій будинок, – сказав він, – стоїть за межами старого містечка, на сонячному схилі, звідки Рейн видно далеко вгору і вниз за течією. Вежі та скелі плавають у блакитнім серпанку, а внизу широко несе свої води річка. За садом піднімається в гору виноградник, а вгорі стоїть каплиця Богоматері, і її видно здалеку, коли вона червоніє в останніх променях вечірньої зорі. Майже поруч я побудував невелику дачу. Під нею вирубаний у скелі льох, де завжди лежить дюжина пляшок світлого вина. Щоразу, закінчивши карбування нової чаші, я, перш ніж наносити внутрішню позолоту, піднімаюся туди і осушую цю чашу разів три-чотири за здоров’я всіх святих і всіх веселих людей. Готовий зізнатися вам: мої роботи по сріблу, трошки музики та вино – ось що було моєю єдиною радістю, і моїми найкращими днями були світлі свята Богоматері, коли я на її честь грав у навколишніх церквах, а внизу, на прикрашеному гілками вівтарі, виблискували мої чаші. І не приховую, що після цього п’яна гулянка за веселим попівським столом здавалася мені вершиною земного існування. Але тепер цього більше не буде, тепер я знаю щось краще…

Рейнгольд вимовив ці слова зі зростаючим хвилюванням, потім запнувся, але негайно опанував себе і, підвівшись зі стільця, звернувся до жінок:

– Навіщо я буду бродити околясом? Я тут, аби запропонувати панночці чесне серце та все, чим я ще багатий, – руку, домашнє вогнище, садибу. Коротше кажучи, я прийшов просити її стати моєю дружиною! Я прошу прихильно вислухати мене і, якщо мій спосіб дій уявляється надто поспішним і сміливим, узяти до уваги, що якраз такі святкування, як те, що закінчилося вчора, нерідко завершуються такими непередбаченими подіями.

Добра вдова, яка звикла до найсуворішої ощадливості, щойно вивудила ложечкою випадково шматочок цукру, який упав у чашку, і непомітно поклала його на блюдце, аби врятувати те, що ще не розтануло. Вона швидко та елегантно облизала ложечку, а потім, червоніючи від задоволення, почала в наймилозвучніших тонах оспівувати виявлену їм велику честь, згадавши, втім, і про те, що необхідний деякий термін, аби все обдумати і зважити. Але дочка, яка здавалася ще блідішою, ніж раніше, перебила її:

– Ні, дорога мамо! Після всього, що ми пережили та що пан Рейнгольд зробив для мене, відповідь на його питання треба дати відразу, і, з твого дозволу, я кажу «так»! Я не заслужила того горя, яке мене спіткало. Тим охочіше я віддячу моєму рятівнику, який рятує мене від самотності й презирства!

Розчулена, зі слізьми на очах, вона підійшла до щасливого нареченого, обвила руками його шию і притиснулася до його губ своїми пристрасно розкритими губами, які ще нікого не цілували.

Із боязкою ніжністю він гладив її щоки, не відриваючи від неї очей. Здивована та розгублена, дивилася на них удова, й Агнеса вигукнула, звертаючись до неї:

– Матінка, будь спокійна та задоволена! Вчора лише я молила Святу Діву дати моєму серцю те, на що воно має право. Сьогодні я весь день вважала, що моя молитва залишилася непочутою, а тепер стало моїм те, що дасть мені більше щастя, ніж інше, про що я раніше думала!

Ця хвилина здалася мені найбільш підходящою, щоб зникнути, – тут я був зайвий і не знав, куди сховати очі. Швидко потиснувши всім руки, я поспішно вийшов, і ніхто мене не затримував. Із вулиці я ще раз окинув поглядом будинок, де місячне світло лежало на чорному зображенні мадонни над вхідними дверима, вирізняючи слабким мерехтінням півмісяць і віночок.

«Боже мій, що за католицька сімейка!» – сказав я собі й похитав головою, роздумуючи про те, яка мудрована річ – життя. На світанку того ж дня я здіймав гостру шпагу проти безбожника, а тепер, уночі, сам сміявся з тих, хто так шанує святих.